​ДРУГИЙ ПІДРОЗДІЛ: Десталінізація 📰

​➙ ЧАСТИНА 1.

Намагання нового керівництва дістати ширшу підтримку серед неросійських народів і особливо серед українців були частиною великого плану реформ.

▫ Сталінський підхід до модернізації, що являв собою поєднання терору, ідеології та примусової індустріалізації, виявився ефективним, але штучним методом просування радянського суспільства вперед. Хрущов розумів, що в остаточному підсумку переконання, а не примус, ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не революційний запал, забезпечать надійне зростання Радянського Союзу. Щоб здійснити перехід до нових методів, належало спочатку розірвати зі старими.

▫ У 1956 р. на ХХ з’їзді партії Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у радянській історії промов. У тривалому й детальному виступі він піддав нищівній критиці Сталіна та його злочини, викликавши серед партійних ортодоксів велику розгубленість.

▫ Ця «секретна промова» стала сигналом до початку десталінізації. За нею почали відбуватися помітні зміни в атмосфері життя країни.

▫ Було послаблено ідеологічні настанови, що стало початком «відлиги» в культурному житті. Послаблювалася політика самоізоляції - в міру того як заохочувалися поїздки (хоч і ретельно контрольовані) до СРСР із-за кордону й особливо туризм усередині країни.

▫ Неспрямована русифікація неросійських народів стала більш скромною. Почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці.

▫ Це не означало, що зникли тоталітарні риси режиму - вони лишалися великою мірою недоторканими. Проте відчутно послабилися притаманні сталінському періодові всеохоплюючий страх і творчий параліч.

▫ Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої вони навчилися ще за сталінщини. Але коли стало ясно, що критика «культу особи» Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з цілим потоком власних скарг і вимог.

▫ Як і належало сподіватися, особливо сильно звучало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним із перших пролунало, а потім не раз повторювалося звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опинилася українська мова.

▫ Інтелігенція, студенти, робітники й навіть партійні чиновники - всі повторювали один і той же рефрен: особливий статус в СРСР російської мови ніяк не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримінації.

▫ Такі гасла «Захистимо українську мову!» та «Розмовляймо українською!» дедалі частіше лунали по всій республіці, особливо в середовищі студентів університетів.

▫ Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Історики, на відміну від численних партійних заробітчан, котрі називали себе істориками, виступали проти жорсткого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі, що призвів до «зубожіння історії».

▫ Це зубожіння виражалося у провінціалізмі, рабському дотриманні партійної лінії, перебільшенні зв’язків і спорідненості з Росією та одночасному приниженні «української історичної самобутності». Аналогічні скарги на стан речей у своїй ділянці висловлювали літературознавці.

▫ Кремль, очевидно, прислухався до всього цього. У 1957 р. українські історики дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою «Український історичний журнал».

▫ Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії, частково у відповідь на подібний проект, що його здійснювали українські емігранти в країнах Заходу.

▫ За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як «Словник української мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва» й дуже детальна «Історія міст і сіл України», якої не мали навіть росіяни.

𓌉 https://t.me/kleinodahistory - (натисни, щоб перейти до каналу)

#Відлига #Десталінізація #НМТ