Чи можна звести один із найвеличніших храмів середньовічного світу лише для того, щоб дошкулити власному архієпископу? У 1174 році молодий норманський правитель Сицилії Вільгельм II Добрий довів, що саме так і створюються шедеври: суперничаючи з архієпископом Палермо за вплив, він наказав перевершити столичний собор небаченою розкішшю. Поки більшість мандрівників завмирає перед велетенським образом Христа Пантократора в центрі собору Монреале, перлина ховається збоку — це каплиця Святого Павла.

Сицилія XII століття була дивовижним казаном культур, де нормандські лицарі володарювали над греками та мусульманами. Для оздоблення храму монарх виписав найкращих візантійських майстрів із самого Константинополя, які вкрили стіни понад шістьма тисячами квадратних метрів золота. Скляну смальту вдавлювали у тиньк не рівно, а під ледь помітним нахилом — завдяки цьому світло сотень свічок тремтіло й заломлювалося, змушуючи стіни буквально дихати божественним сяйвом.

У затишній апсиді, де розташована каплиця Святого Павла, ця магія відчувається особливо гостро. З висоти напівкупола дивиться сам апостол Павло, викладений золотою мозаїкою із сувоєм у руках. Перед старовинним склепінням ширяє розп'яття, а просто під ним височіє витончений мармуровий вівтар пізнішої епохи, створюючи виразний контраст суворого середньовіччя та вигадливого бароко.

Опустіть погляд під ноги: підлога тут вистелена візерунками з порфіру, змійовика й мармуру в техніці косматеско. Арабські каменярі, які ще вчора прикрашали палаци емірів, викладали ці геометричні кола пліч-о-пліч із християнськими зодчими. Якщо доля заведе вас на пагорби над Палермо, не поспішайте йти за натовпом — зазирніть у цей напівтемний куточок, де середньовічне золото досі зберігає тепло рук майстрів трьох різних світів.

@istorium_ua