Союз із дияволом: чи могли США та Гітлер стати спільниками?

Уявіть собі лютий 1939 року, серце Нью-Йорка, арену «Медісон-сквер-гарден». Понад 20 тисяч американців підіймають руки в нацистському вітанні на тлі гігантського портрета... Джорджа Вашингтона, обабіч якого майорять свастики та американські прапори. Оратори зі сцени на повному серйозі проголошують першого президента США «першим американським фашистом».

Сьогодні це виглядає як сцена з похмурої антиутопії. Проте за лічені місяці до початку Другої світової війна між Вашингтоном і Берліном зовсім не здавалася неминучою. Ба більше: у Берліні плекали серйозні надії на дружбу з американцями, а впливові кола у США бачили в Третьому Райху бажаного партнера.

Мало хто знає, але Адольф Гітлер щиро захоплювався Сполученими Штатами. У своїй неопублікованій за життя праці «Друга книга» він захоплювався масштабами експансії США та ії расовою сегрегацією.

Американське підкорення Дикого Заходу нацисти вважали взірцем для власного «Lebensraum» — завоювання життєвого простору на Сході Європи. Коли юристи Райху розробляли Нюрнберзькі закони 1935 року, вони буквально сиділи над американськими статутами сегрегації Джима Кроу та імміграційним актом 1924 року, адаптуючи їх для винищення прав євреїв.

Симпатії виявилися взаємними й у найвищих бізнесових кабінетах Америки. Легендарний автопромисловець Генрі Форд, відомий радикальним антисемітизмом, був давнім кумиром фюрера. Портрет Форда роками висів у кабінеті Гітлера в Мюнхені, а в липні 1938 року американський мільярдер отримав вищу нагороду Райху для іноземців — Великий хрест Ордена Німецького Орла.

Заводи Opel, що належали концерну General Motors, напередодні війни спокійно переходили на виробництво військових вантажівок Blitz для Вермахту. Нафтовий гігант Standard Oil тісно співпрацював з німецьким IG Farben, обмінюючись технологіями синтетичного каучуку та авіаційного палива. Для значної частини американських еліт порядок у Берліні здавався куди привабливішим за комуністичні експерименти.

Та справа була не лише в грошах. Пересічні американці у 1930-х роках були травмовані наслідками Великої депресії та Першої світової війни. У суспільстві панував глухий ізоляціонізм: навіщо знову проливати кров за чужі європейські кордони?

Конгрес штампував Закони про нейтралітет, буквально зв'язуючи руки Білому дому. Найгучніший громадський голос належав руху «America First», де головною зіркою був національний герой-авіатор Чарльз Ліндберг. Він регулярно літав до Німеччини, відкрито захоплювався міццю Люфтваффе й переконував співгромадян, що сильний Райх — це ідеальний щит проти радянського більшовизму.

Тим часом організація «German American Bund» під проводом самозваного «американського фюрера» Фріца Куна проводила марші у формі штурмовиків і літні табори для молоді. Здавалося, що геополітичне порозуміння — лише питання часу. Проте цю комбінацію розбили два нездоланні фактори.

Перший — президент Франклін Делано Рузвельт, який значно глибше за конгресменів бачив людожерську сутність гітлеризму. Поворотним моментом став листопад 1938 року — трагічні погроми «Кришталевої ночі». Обурений звірствами, Рузвельт відкликав американського посла з Берліна для консультацій, завдавши удару по дипломатичних відносинах.

Другим фактором стала зарозумілість самого нацистського диктатора. Гітлер зневажав американську демократію, вважав сучасне населення США «змішаним і слабким» та не вірив у здатність країни мобілізуватися. У вересні 1940 року Берлін уклав Троїстий пакт із Токіо, підписавши союз із найлютішим суперником США на Тихому океані.

Фінал настав 11 грудня 1941 року, через чотири дні після Перл-Гарбору. Гітлер за власною ініціативою оголосив війну США, зробивши найбільшу стратегічну помилку свого життя й навіки поховавши плани американських ізоляціоністів.

Ця історія лишає по собі важливе застереження: навіть найміцніші демократії здатні впасти у спокусу порозуміння з тираном, якщо він пропонує вигідний бізнес.

@istorium_ua