🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩

🤩🤩🤩🤩🤩🤩

🤩🤩🤩🤩🤩🤩

Один із велетнів кивнув і почав перевіряти кімнати. Я спокійно стежила за тим, як він рухається коридором, але головна увага — на того, що віддавав накази.
— Чисто! — доповів Френк, повертаючись. Став позаду блондина, наче тінь.
— Ось ти і знайшлась, пташечко, — мовив той, знімаючи окуляри. Його очі виявилися світлими, крижаними. — Сміливо. — Кивок у бік мого вбрання. — При Адамі ти так не одягалася, бо боялася, що він довше тебе трахатиме? Даремно. Навіть не знаю, як ти відбудешся на цей раз. Це була твоя остання втеча, крихітко.
Отже, я була права: це не Адам. Це його людина. Але достатньо близька, щоб говорити таким тоном.
Я ледь не посміхнулася кутиком губ. Вони не помітили різниці.
— Ну що, сама підеш? Чи тобі допомогти? — лукаво нахилився він, кивнувши на Френка.
— Не потрібно, — фіркнула я і, гордо піднявши підборіддя, пройшла уперед.
Внизу чекала чорна машина. Дверцята переді мною відчинив сам Френк. Метал блиснув під світлом ліхтарів. У голові промайнула думка глянути нагору, у вікно, де можливо перелякано дрижить Софі. Але я стрималась. Жодної тіні сумніву, жодного погляду назад. Інакше все зруйную.

Заміни мене