Коли Девіду Мітчеллу було 45, він подивився в дзеркало й побачив там свого батька.Так він згодом пояснював одну з ідей «Кістяних годинників». А ще Мітчелл називав роман своєю книжкою про кризу середнього віку.
Чому? Бо він почав серйозніше думати про старіння. І це не роздуми про майбутню смерть, а думки про те, коли молодість уже очевидно позаду, тіло змінюється, а в дзеркалі починаєш упізнавати обличчя власних батьків.
З цього виросло питання, яке стало одним із двигунів роману:
що людина погодилася б зробити, якби їй справді запропонували не старіти?У «Кістяних годинниках» Мітчелл створює дві групи людей, які по-різному порушують звичайні правила смертності. Одні після смерті знову народжуються в нових тілах. Інші можуть залишатися молодими — але ціна цього привілею морально неприйнятна.
Саме друга конструкція цікавила письменника як моральний експеримент.
Мітчелл хотів створити справжній фаустівський контракт — таку пропозицію, перед якою навіть порядна людина хоча б зупиниться, щоб все детально розглянути й створити таблички за і проти.
Гроші можна заробити, владу можна здобути. Але переписати базові умови існування й перестати старіти — зовсім інша спокуса. Мітчелл говорив, що коли молодість уже залишилася позаду, відповідь стає менш автоматичною.
Так фантастична війна безсмертних у романі почалася з дуже нефантастичного страху сорокап’ятирічної автора цього роману.
Це також видно в самій конструкції історії.
«Кістяні годинники» охоплюють десятиліття життя Голлі Сайкс: ми зустрічаємо її підліткою 1984 року й рухаємося разом із нею в майбутнє. Змінюються оповідачі, жанри, країни й історичні обставини, але час продовжує робити з героями те, що робить із усіма.
На цьому тлі безсмертні перестають бути просто фентезійним елементом. Вони стають людьми, які відмовилися прийняти правило, якому підкоряються всі інші.
У романі «кістяними годинниками» безсмертні зневажливо називають нас всіх, звичайних людей: наші тіла зроблені з кісток, а всередині кожного ніби цокає механізм, який неможливо зупинити.
Але тема смертності виявилася для Мітчелла ще більш ширшою.
У фінальній частині роману Мітчелл переносить Голлі у 2040-ві роки, у світ енергетичної й технологічної кризи. Його цікавила паралель, де смертними є не лише люди. Цивілізації теж залежать від обмежених ресурсів і теж можуть поводитися так, ніби їхній час нескінченний.
Тому «Кістяні годинники» працюють одразу у двох масштабах.
Одна людина дивиться в дзеркало й розуміє, що старіє. Ціле суспільство дивиться на власні ресурси — і поводиться так, ніби старіння стосується когось іншого.
in book we trust 
