Коли Девіду Мітчеллу було 45, він подивився в дзеркало й побачив там свого батька.

Так він згодом пояснював одну з ідей «Кістяних годинників». А ще Мітчелл називав роман своєю книжкою про кризу середнього віку.

Чому? Бо він почав серйозніше думати про старіння. І це не роздуми про майбутню смерть, а думки про те, коли молодість уже очевидно позаду, тіло змінюється, а в дзеркалі починаєш упізнавати обличчя власних батьків.

З цього виросло питання, яке стало одним із двигунів роману:

що людина погодилася б зробити, якби їй справді запропонували не старіти?

У «Кістяних годинниках» Мітчелл створює дві групи людей, які по-різному порушують звичайні правила смертності. Одні після смерті знову народжуються в нових тілах. Інші можуть залишатися молодими — але ціна цього привілею морально неприйнятна.

Саме друга конструкція цікавила письменника як моральний експеримент.

Мітчелл хотів створити справжній фаустівський контракт — таку пропозицію, перед якою навіть порядна людина хоча б зупиниться, щоб все детально розглянути й створити таблички за і проти.

Гроші можна заробити, владу можна здобути. Але переписати базові умови існування й перестати старіти — зовсім інша спокуса. Мітчелл говорив, що коли молодість уже залишилася позаду, відповідь стає менш автоматичною.

Так фантастична війна безсмертних у романі почалася з дуже нефантастичного страху сорокап’ятирічної автора цього роману.

Це також видно в самій конструкції історії.

«Кістяні годинники» охоплюють десятиліття життя Голлі Сайкс: ми зустрічаємо її підліткою 1984 року й рухаємося разом із нею в майбутнє. Змінюються оповідачі, жанри, країни й історичні обставини, але час продовжує робити з героями те, що робить із усіма.

На цьому тлі безсмертні перестають бути просто фентезійним елементом. Вони стають людьми, які відмовилися прийняти правило, якому підкоряються всі інші.

У романі «кістяними годинниками» безсмертні зневажливо називають нас всіх, звичайних людей: наші тіла зроблені з кісток, а всередині кожного ніби цокає механізм, який неможливо зупинити.

Але тема смертності виявилася для Мітчелла ще більш ширшою.

У фінальній частині роману Мітчелл переносить Голлі у 2040-ві роки, у світ енергетичної й технологічної кризи. Його цікавила паралель, де смертними є не лише люди. Цивілізації теж залежать від обмежених ресурсів і теж можуть поводитися так, ніби їхній час нескінченний.

Тому «Кістяні годинники» працюють одразу у двох масштабах.

Одна людина дивиться в дзеркало й розуміє, що старіє. Ціле суспільство дивиться на власні ресурси — і поводиться так, ніби старіння стосується когось іншого.

in book we trust