Сучасний книжковий ринок (як, мабуть, і в будь-яку епоху, але я можу судити лише про те, що бачу в ріалтаймі) й так завдає страждань, бо кожні п’ять років з’являється покоління авторів і авторок, які надихаються виключно книжками, написаними за останню п’ятирічку (деякі вже буквально пишуть по тікток-чекпойнтах, намагаючись вписатися в тенденції, які застаріють за пів року, або просять чат джпт «переписати в стилі такої-то»), і це, як казала мудра людина, коли робиш спочатку чипси і сухарики зі смаком бекону, а наступний етап — чипси зі смаком сухариків, бо ніхто навіть не намагався спробувати справжній бекон. Мода на фентезі й роментезі, наприклад, перетворила 90% книжкових полиць на довбані бекрумз, де відтворюють форму, не розуміючи суті, і де намагаються зліпити живу людину за фотографією, на якій зображений кадр із відео, на якому знімали воскові фігури, та й ті з того легендарного краківського музею.

І ніби нам цього замало, приходить таке чудо й каже: слухайте всі! Я! Придумав! Геніальну! Ідею! Ніколи ще такого не писали! ШІ помічниця оживає і хоче трахатися зі своїм творцем!

(Вставте сюди той відомий кадр із «Блейдраннера», де Ґослінґ дивиться на велике зображення де Армас, оце приблизно мій вираз обличчя, коли я це читаю.)

І я ще раз повторюся: в людини є гроші, людина може відкрити власне видавництво суто під свою книжку, може заплатити Андруховичу за позитивний відгук, і, зрештою, вона може за ці гроші найняти всіх редакторів світу, щоб вони зробили з цього щось читабельне (та найняв би вже, блять, ґострайтера), але навіщо, якщо посцяти нам усім в очі можна безкоштовно.