Даруйте, що знову про Пономарьова, але інколи треба на пальцях пояснювати.

Розумієте, книжки є всякі, в діапазоні від дуже хороших до дуже поганих. І українські автори теж бувають талановиті, а бувають ні: комусь не вистачає стилю, в когось не дуже оригінальні сюжети, в когось дерев’яні діалоги — це все деталі, які можна і треба обговорювати з різною мірою об’єктивності чи суб’єктивності. Бути не дуже хорошим автором — абсолютно не гріх, за кілька років навіть із посередньості можна виписатися в щось пристойне і знайти свого читача. У письменництві є тільки один гріх, за який можна і треба плювати якщо не в лице, то хоча б під ноги.

Це бути автором, який не читає.

Я нещодавно писала, що в нас багато дебютантів хоче мати авдиторію і заробляти на своїх книжках (тобто по суті робити бізнес), але не хоче проводити попереднє дослідження ринку (тобто по суті робити бізнес). Повторю аналогію: люди відкривають кав’ярню на районі, де вже до них відкрили вісімнадцять кав’ярень. Але у випадку з Пономарьовим, Хортом і деякими іншими товаришами у нас ситуація ще краща: ці люди хочуть, щоб ми забули про те, що взагалі колись ходили у кав’ярні, і сказали: вау, виявляється, можна випити каву в стаканчику поза домом, оце так, охуїти не встати.

Проблема з людьми, які пишуть книжки, не читаючи книжки, в тому, що вони вважають, що написали щось дуже новаторське, бо вони ж нічим не надихалися спеціально, ні за ким спеціально не повторювали, значить, придумали щось екстраординарне. Але якби ці люди прочитали хоча б 2-3 книжки в обраному жанрі (вже не кажучи про інші жанри, які теж бажано знати), то зрозуміли б, що намагаються перевинайти те, що до них пережували сотні авторів уже 50, якщо не 150 років тому. І те, що вже років 20 як мінімум вважається несмаком (у випадку з Пономарьовим ще й, судячи з усього, дуже етично сумнівним, враховуючи що ми перетнули межу першої чверті XXI століття, і погляди суспільства на суб’єктність жінок дещо змінилися).

Тобто здорова людина, яка хоче успішно писати в якомусь жанрі, сідає й читає як мінімум класику цього жанру, щоб побачити, що стояло в основі. Потім декілька сучасних авторів, щоб зрозуміти нинішні тенденції розвитку. А потім ще відкриває ґуґл, шукає, що написане в цьому жанрі в її країні, читає це, і тоді вже робить висновки, що б таке написати, щоб і жанр розкрити, і не повторювати в н-ний раз одне й те саме.

Але завжди знайдуться розумники, які пишуть душею, і їм ці ваші папєрєднікі не указ, тому кожні кілька років двері на український ринок виносяться з ноги то «першим українським міським фентезі, бо всі читають Лук’яненка» (можна з голови назвати з десяток відомих книжок в жанрі до того), то «першим українським характерницьким фентезі» (тут навіть Дерев’янко далеко не першим був, а він на ту мить уже забив собою ефір), то ось тепер видатним романом про ШІ-жінку, який, слава б-гу, ще не назвався «першим українським кіберпанком», але вже спокійно мітить у номінанти на Золотий хрін, бо таке враження, що Пономарьов жінку востаннє бачив у п’ятнадцять років, коли лишився вдома без батьків і зміг подивитися після опівночі дорослий канал.

І часто ми чуємо про цих авторів, бо вони приходять із власним медіаресурсом, і цей медіаресурс книжок практично не читає, тому їм можна отаке напарити. Якби це не був відомий співак, який може вкласти бабло в рекламу, ви б, скоріше за все, не почули про цю геніальну книжку взагалі, бо будь-яке адекватне видавництво відсіяло б цей рукопис на третій сторінці, а намагання видатися й рекламуватися самвидавом виглядали б як отой бідолашний дядечко, що намагається видати всі 39 своїх книжок, починаючи з трилогії про клітор, бо це явища приблизно одного рівня.