— Стривай, а де… е-е-е... а де граф?

— Який ще граф, Коваль?! — роздратовано зашипів Тарнавський.

— Ну, граф фон Розенберг! Або хоча б хтось із його родичів! — не вгамовувалась я, тицяючи променем ліхтарика в порожнє кам'яне дно саркофагу, де лежав лише товстий шар пилу та кілька сухих листочків. — Екскурсовод же щойно казав, що це їхній родинний склеп! А тут взагалі нікого немає. Де цей, як його, скелет?! Ну… е-е-е… кістяк?!

— Звідки я знаю? Може, його хтось вкрав? Або місцеві краєзнавці на сувеніри розтягнули! Чи в музей забрали, — Лаврін гарячково озирнувся на зачинені двері. — Яка тобі взагалі різниця?! Це ж добре, що місце вільне, і нам не доведеться вкладати цього нашого мертвяка валетом поверх зогнилого графа!

— А раптом він... ну... вийшов прогулятися? — мене від жаху почало тіпати, і в голову миттєво полізли найхимерніші сюжети з прочитаних горорів. — І от зараз двері відчиняться, він повернеться, а його ліжко зайняте!

— Яке ліжко, Коваль? У тебе від стресу, я бачу, вже процесор згорів, — Лаврін скривився, а потім схилився до нашої жертви на підлозі. — У нас тут лежить свіжий труп, який ми самі щойно організували, а ти переживаєш за житлові умови тристарічного мерця! Пішов — то й пішов! Може, прийде і зрадіє, що сусід з'явився?! Теж тут, напевно, весь час самому сумно лежати!

Я вирячилася на Тарнавського. Він жартує, чи серйозно?!

— Та жартую я, — заспокоїв мене хлопець, мабуть, побачивши мої круглі очі. — Бери його за ноги, поки сюди хтось не приперся!

👇👇👇
https://booknet.ua/book/pomilka-404-kohannya-b458779