Як ніби всіх труднощів 2025-го було недостатньо, цей рік ударив дуже сильно з самого початку.

Увечері третього січня наш найкращий у цілому світі кіт Осінь був вʼялуватий, тож я повіз його вночі до клініки, де його геть неочікувано для нас залишили під наглядом в стаціонарі з діагнозом діабетичного кетоацидозу. Виявилося, що він діабетик. А за кілька днів ми дізналися, що в нього ще й з серцем проблеми, які вдалося виявити лише на УЗД. І після майже тижня тяжкої боротьби за життя наш кіцюнька врешті пішов з цього світу.

Немає в жодній мові слів, достатніх описати весь відчай, біль і горе, які звалилися на нас з дружиною. Але ось вже місяць, як Осені нема. Перші тижні я був абсолютно недієздатний: не працював, передивився всі улюблені «добрі» фільми й серіали, які вже знаю напамʼять, зустрівся разок з друзями, пройшов разом з дружиною Зельду — словом, робив усе, аби дати психіці зачепитися хоч за щось знайоме, стабільне й бодай трохи позитивне. Тоді ми плакали перманентно, а зараз у середньому лише раз на день. Я хз, яка це вже спроба написати цей текст, але я знову плачу. Абсолютно все нагадує про Осінь: предмети, звуки, усі наші звички — все якось повʼязано з ним. Інколи дуже раптово накриває прям, бо здалося, що він увійшов до кімнати абощо. У ті моменти, коли він зазвичай спав, якось полегше. Хоча в цілому я можу стверджувати на 200%, що це найтяжчий період у моєму житті.

Окремо варто сказати, наскільки давить менталка. Украй складно позбутися тривоги, почуття провини, думок штибу «а треба було…», «а от якби ж я тільки…» тощо. Багато чого миттєво втратило сенс. Якісь покупки, котрим міг радіти ще декілька тижнів тому, зненацька стали настільки незначним дрібʼязком, що аж гидко від себе. Лише підтримка один одного допомагає. І, як не дивно, розповіді інших людей теж. Декілька друзів розповіли власні аналогічні історії з минулого, а дружина знайшла цілий сабреддіт, де люди щодня пишуть свої. Розуміння, що буквально в цю секунду тисячі інших людей по всьому світові відчувають те саме, трохи врівноважує.

⁂

Наш Осінь — найкращий кіт. Він найдобріший, дуже розумний і, як, певно, і всі орієнтали, — надзвичайно балакучий. Протягом девʼяти років (це так мало!) ми завжди були разом, навіть у подорожах. І загалом робили все можливе, щоб він був по-котячому щасливий, віддавали йому всю любов і турботу, на які спроможні. А він у відповідь обожнював і дружину, і мене — по-різному, але однаково сильно. І я думаю, що нам вдалося забезпечити йому чудове життя.

Сказати, що Осінь був моїм другом, — замало. Я переконаний, що він забрав у нас з дружиною по частині душі з собою, але нам для нього і не шкода. Бо він по собі не лишив порожнечу. Зараз досі невимовно болісно, і серце крається, але з часом це, мабуть, вщухне, і з нами лишиться його любов і памʼять про всі ті чудові моменти, які він нам подарував. Я дуже вдячний дружині, яка колись вибрала саме Осінь, другану, котрий допоміг його привезти, усім, хто нас підтримав, і загалом життю за наданий шанс прожити ці коротенькі девʼять років з найкращим у світі котом.

Отож тепер потроху повертатимуся до тями й почну, мабуть, знову писати сюди. Навряд чи часто, втім.