Зараз вже важко собі уявити програмування без використання вказівників на ділянки памʼяті. Навіть якщо ваша мова не дає вам працювати з адресами напряму, ви певно все одно знаєте, що «десь там» у трансляторі вони скоріш за все є. Появу вказівників у мовах програмування високого рівня зазвичай повʼязували зі створенням мови PL/1, а чуваку на імʼя Гарольд Ловсон навіть присудили за це Computer Pioneer Award від IEEE у 2000 році.

Але днями я дізнався, що ще у 1955 році, на 9 років раніше за PL/1, українка Катерина Ющенко створила Адресну мову програмування, яка вже мала цю концепцію.

До речі ця мова високорівнева, тобто не привʼязана до конкретного заліза, що дозволило успішно її використовувати на багатьох радянських компʼютерах тих часів. І це робить її однією з найстаріших мов високого рівня. Ті ж ALGOL та Fortran, схоже, зʼявилися пізніше, наприклад. (Першою мовою високого рівня вважається Plankalkül Конрада Цузе, створений у 1940-х, але реальна імплементація зʼявилася лише в 1970-х).

У прикладі коду на зображенні (це просто рандомний шматок) цікавий також оцей запис: ²d3. Оця двійка на початку — це замінник двох штрихів, а штрих — це розіменування вказівника. Тобто в мову вже були закладені вказівники вищих порядків. Дуже круто.

Окрема історія — як я про це дізнався. Дружбан, з яким я патякаю про Prolog, скинув мені статтю про Meta. Я почав гуглити, що значить --> у пролозі й вийшов на дивний український ютуб-канал, де якісь викладачі й студенти щось парять про Prolog. А там побачив згадку Катерини Ющенко й вирішив почитати докладніше.