🇩🇪Крах Веймару: у лещатах ліворадикалів
Дванадцять років Німеччина жила під жорстокою лівототалітарною диктатурою Адольфа Гітлера. Її наслідки відомі всьому світу. Але як сталося, що одна з провідних держав Європи взагалі дійшла до націонал-соціалістичної диктатури? Чи був у Німеччини інший шлях?
Щоб відповісти на це питання, потрібно повернутися до Ваймарської республіки — держави, яка постала після Першої світової війни, намагалася стати демократією, але зрештою не вистояла. Чому вона впала? Що привело Німеччину до лівої диктатури? І головне — чи могла Ваймарська демократія вижити?
Листопад 1918 року став для Другого Райху фатальним місяцем: невдачі на фронті, а також масове невдоволення суспільства, викликане затяжною та кровопролитною війною, голодом і занепадом економіки, спричинили підняття заколотницького руху. Він розпочався з бунту матросів міста Кіля. До них долучилися й інші верстви населення — на вулицях Берліна та інших великих міст Німеччини розпочалися заворушення. Їх не було чим зупинити, бо армія теж збунтувалася. Уряд був змушений піти у відставку, а сам кайзер, під загрозою для власного життя, втік до нейтральних Нідерландів.
Новий канцлер, Макс Баденський, швидко зрозумів, що із сильним заколотницьким лівим рухом йому не впоратися, відтак передав свої повноваження очільнику німецьких соціал-демократів Фрідріху Еберту. За це його позаочі почали називати «німецьким Керенським» — за аналогією з головою Тимчасового уряду колишньої Росії.
Власне, проголосити Німеччину республікою вдалося двом, хоч і близьким за ідеологією, проте цілком ворожим у політиці людям — соціалістові Філіппу Шейдеману та демократові Фрідріху Еберту.
Заколотницький рух також не був однорідним; для внутрішньої консолідації їм, з одного боку, бракувало спільної мети, з іншого, що також було пов'язано із першим, — у них не було єдиного етнонаціонального підґрунтя.
Відтак, замість того, щоб діяти спільно та встановити свою владу, кожен регіональний терористичний осередок займався виключно своїм краєм, замість того, щоб долучитися до спільної боротьби за єдину Німеччину. Пояснення цього може ховатися у природі того що ліві звуть революцією.
Заколотниками були ліві сили, що в особі свого головного ворога вбачали саме владу кайзера, проте не бажали будувати натомість нову Німеччину, оскільки відхиляли саме поняття нації і, відповідно, національних держав.
Відтак, не здається дивним і факт того, що, коли заколотники прийшли до влади, вони швидко підписали сепаратне перемир'я з союзниками. Їхнє капітулянство можна зрозуміти: їм точно було тоді не до ведення масштабних бойових дій. Тим паче, що армія до того часу, не без їхньої участі, почала розкладатися, а її боєздатність суттєво знизилася.
Окрім цього, не на руку військам Другого Райху стала і поява численного американського гарнізону, що було наслідком явного схиблення під час підготовки Генштабом операції «Міхель». Цьому якраз і допомогли ліві сили, оскільки насаджували в тилу антивоєнні настрої та зневіру у власні сили.
Схожим принципом діяли і їхні російські колеги, що й не дивно, оскільки обидва рухи мали спільне коріння у вигляді прусського соціалізму. Відтак, не таким дивним здається і доволі поширена серед істориків версія, згідно з якою Жовтнева революція була спонсорована з Берліна, а Ленін був німецьким агентом.
Тоді у німецького, якщо не брати ширше — центральнодержавного, Генштабу з'являлась вагома причина підтримувати соціалістичний заколот в Росії. Звісно, вони ніколи не були проти її здійснення, проте саме у такій конкретній формі у неї з'являлося за таких умов кілька важливих для її зачинателів переваг.
Так можна було розв'язати руки власним соціалістам, щоб вони не встигли розвалити Другий Райх швидше, аніж це вони зроблять із Росією. Відтак, коли вона перестане для них бути боєздатною, оскільки вони є цілковитими капітулянтами і не визнають війни, яку ж самі і саботують, то це їм дасть змогу розправитися вже з їхніми колегами у своєму тилу.
Читай продовження на ресурсах «Хоругви»!
Blogger ⛨ Ілля Волкун |
@KhoruhvaKlub 🇺🇦
#НесемоХоругви
