Зазвичай у мене все починається з цікавості. Слухаю подкаст, дізнаюся щось нове, з’являється думка, яку хочеться трохи покрутити в голові, обговорити, а потім поділитися. Підхід простий: якщо це цікаво мені, то, напевно, буде цікаво й моїй аудиторії.
Так само я поводжуся, коли сам роблю подкасти. Можу легко відхилитися від добре пропрацьованого плану, бо мені стало цікаво щось дослідити. Ну і як тепер пройти повз?
Але натхнення є не завжди, а створювати контент хочеться регулярно. Тоді повертаюся до своїх нотаток. Якщо вже й серед них нічого не знаходжу, прошу ШІ накидати ідей.
Іноді дивлюся на канал і розумію: щось у нас уже забагато стосунків, психології та роздумів про життя. Люди, які прийшли за покером, теж хочуть щось почитати. Мені є чим із ними поділитися, просто можу не знати, про що саме хочу написати сьогодні.
До речі, від ШІ мені потрібні не тільки ідеї. Я хочу, щоб він міг посперечатися з моєю позицією й перевірити факти. Бо буде соромно впевнено щось розповідати, а потім з’ясувати, що це чутки або поширена омана. Іноді думка вже є, а доречного висновку ніяк не знаходжу - тоді теж обговорюємо.
Чи все, що я роблю, має бути цікавим особисто мені? Ні, звичайно. У навчальних матеріалах для початківців багато тем, які я давно пройшов. Але людям вони потрібні, для розвитку «Еволюції» корисні, можуть привернути увагу й привести нових учнів. Це теж цілком зрозуміла причина взятися за тему.
А якщо цікавий мені пост збирає мало реакцій, я нормально до цього ставлюся. Може, не знайшов свою аудиторію. Може, вийшов поверхневим або просто не на часі. Причин може бути мільйон.
Мені самому важливо висловлюватися, і цього часто вже достатньо. Але я також сподіваюся, що хтось завдяки моїм текстам подивиться на своє життя під іншим кутом, щось зрозуміє про себе, свої стосунки чи свою гру. І якщо захоче, щось змінить на краще.
Ну і, звичайно, я просто люблю розповідати про себе. Мені подобається бути в центрі уваги. Було б дивно про це промовчати в пості, де я стільки розповідаю про себе.
Один і той самий турнір за $100 для одного професійного гравця може бути низом його звичайного завантаження - одним із найдешевших турнірів у сесії. А для іншого, навпаки, верхом - одним із найдорожчих.
І ставлення до тих самих ста доларів у цих двох людей цілком може бути різним.
Для одного це: «Та похуй, сотка, можна й пошукати пригод». Для іншого: «Йой, дорогий турнір, треба акуратніше, головне не вилетіти». І обидва підходи погані.
В ідеалі ви маєте однаково холоднокровно грати і низ, і верх свого завантаження.
Звичайно, стратегія в дешевшому турнірі може сильніше відхилятися в експлойти. Там слабші опоненти, вони частіше підставляються, роблять більше помилок, і цим треба користуватися.
Але ваша базова логіка прийняття рішень не повинна змінюватися через те, скільки конкретно коштує цей турнір відносно вашої загрузки.
Якщо треба ризикувати - ризикуємо. Якщо треба зробити великий кол - робимо. Якщо треба поставити великий блеф - ставимо.
І навпаки, в дешевому турнірі не треба раптом вирішувати, що дисципліна більше не потрібна. Треба фолдити - фолдіть. Треба чекати - чекайте. Треба відмовитися від красивої, але фігової ідеї - відмовляйтеся.
Мені здається, одна з важливих сходинок росту гравця починається саме тоді, коли гроші перестають втручатися в рішення.
Коли у верхньому турнірі ви не затискаєтесь тільки тому, що він дорогий. А в нижньому не починаєте творити хуйню тільки тому, що «ну це ж копійки».
Ваша стратегія може змінюватися через поле, структуру, конкретного опонента, стек, стадію турніру. Але не через страх втратити байін чи зворотнє - байдужість до нього.
Якщо ви навчитеся однаково серйозно і холоднокровно грати весь свій діапазон завантаження, від найдешевшого турніру до найдорожчого, як гравець ви станете значно сильнішими. Зуб даю
Насправді я вже дуже давно не відчуваю себе прям сильним гравцем. У мене бувають сесії, коли я задоволений своєю грою. Я бачу прогрес, бачу, що якісь речі почав розуміти краще, знаходжу рішення, яких раніше не бачив. І в такі моменти, звичайно, впевненості стає більше.
А потім приходить черговий період, коли дивишся на якісь споти й думаєш: «Блядь, я взагалі щось розумію в цій грі?» Причому такі думки відвідують мене доволі регулярно.
Потім знову трохи виростаєш, щось докручуєш, отримуєш нормальний фідбек від людей, які грають сильніше за тебе, - і відпускає. Тобто моя оцінка власного рівня взагалі дуже сильно залежить від того, в якій точці розвитку я зараз знаходжуся.
А от результати останнім часом майже не допомагають. По-перше, якихось казкових результатів, якими можна було б розмахувати й казати: «Дивіться, який я сильний», у мене давно не було. По-друге, я зараз значно тверезіше ставлюся до того, скільки в турнірному покері вирішує дисперсія.
За конкретне рішення відповідаю я. За те, наскільки добре зіграна роздача, теж я. Можу взяти базу, піти до тренера, поговорити з Тарасом, перевірити спот і зрозуміти, де зробив добре, а де хуйню.
А от виграти турнір, доїхати до великої фіналки, нарешті отримати той самий красивий результат - це вже дуже сильно про те, щоб у потрібні моменти ще й склалося. А цього я не контролюю.
Тому на питання «наскільки я сильний поекрист?» я зараз чесно не знаю, що відповідати. Навіть коли мені кажуть: «Гоша, ти сильний гравець», у мене це якось не дуже відгукується.
Колись була популярна фраза: «Якщо ти такий розумний, то чому ти досі не багатий?» І десь усередині в мене сидить її покерна версія: «Якщо ти такий сильний, то де твої охуєнні результати?»
Я прекрасно знаю всі правильні відповіді про дисперсію, дистанцію й те, наскільки турнірні результати не відображають рівень гри напряму. Але це небагато змінює по факту.
Можливо, мені взагалі вже не дуже потрібна відповідь на питання, сильний я чи ні. Набагато корисніше знати інше: я прогресую чи стою на місці? Поки я бачу, що сьогодні розумію гру краще, ніж рік тому, мені цього достатньо.
А чи встигну відчути ту саму «силушку»? Сподіваюся :)
Тож уже завтра (1.10) о 15:30 зустрічаємось у прямому етері 🔥
Цього разу інтерв’ю дасть наш тренер та гравець ABI 100 — Антон «777antony777»! Поговоримопро його шлях у покері, досвід, навчання та найцікавіші моменти кар’єри!
Не пропускайте, адже буде дуже цікаво та корисно! 👀 #evoTeam
У попередньому пості ми говорили про дияволів, які живуть у нас у стосунках. А зараз давайте поговоримо про наших покерних демонів, як би дивно це не звучало.
Бо покер дуже добре вміє витягувати з людини те, що в звичайному житті може роками спокійно спати.
Як ви граєте, коли довго не складається? Починаєте боятися кожного рішення й бачити монстрів під ліжком? Чи навпаки, лізете в зайвий ризик, бо вже заїбало програвати і хочеться нарешті щось зробити?
Може, починаєте відіграватися. А може, просто продовжуєте механічно натискати кнопки, хоча емоційно вже давно вийшли з-за столу.
А що відбувається, коли на кону великі гроші? Коли це дуже важливий турнір, велика фіналка, дорогий сателіт чи ситуація, де результат для вас реально щось означає?
Як ви граєте, коли за вами спостерігають? Коли сидите за телевізійним столом, коли знаєте, що потім будуть доступні реплеї, коли ваші рішення побачать тренери, друзі, інші реги?
Ви все ще приймаєте ті самі рішення чи раптом починаєте грати так, щоб не виглядати ідіотом? Що взагалі вилазить із вас під тиском? Страх? Его? Жадібність? Нетерпіння? Бажання щось комусь довести? Відчуття, що вам «належить» перемога?
А що відбувається, коли ви втомлені, злі, не виспалися або емоційно виснажені? Ваш покер стає більш пасивним чи, навпаки, ви починаєте натискати педаль сильніше, ніж треба?
І ще цікавіше: що ви робите після власної помилки?
Відпускаєте її й продовжуєте грати? Починаєте себе жерти? Намагаєтеся негайно відіграти програне? Чи тягнете одну невдалу роздачу за собою в наступні п'ять турнірів?
Мені здається, ми дуже багато часу витрачаємо на те, щоб вивчати правильну стратегію, але значно менше на те, щоб зрозуміти, хто саме всередині нас сідає за стіл, коли умови перестають бути комфортними.
Бо ваш нормальний покерний стан - це ще не весь ви як гравець. Справжня перевірка починається, коли не складається, страшно, дорого, соромно, боляче або просто дуже хочеться виграти.
І, мабуть, сильний гравець - це не той, у кого немає покерних демонів. Усі вони в нас є.
Сильний гравець хоча б знає своїх поіменно, розуміє, коли вони прокидаються, і не дає їм безконтрольно натискати кнопки замість себе.
Коли люди починають стосунки, вони зазвичай знайомлять одне одного зі своїми найкращими версіями. Ми уважні, добрі, терплячі, красиві, сексуальні, цікаві. Нам хочеться показати все світле, що в нас є, і побачити те саме в партнері. І це нормально.
Але якщо ви плануєте довгі стосунки, рано чи пізно вам доведеться познайомитися не тільки з янголом. У кожного з нас є темна сторона.
Не в містичному сенсі. Просто якщо людину достатньо довго тримати під стресом, позбавити сну, навантажити проблемами, страхом, відповідальністю, образою чи болем, вона рано чи пізно покаже не найкращу свою версію.
Хтось закривається. Хтось стає агресивним. Хтось починає контролювати. Хтось знецінює. Хтось тікає від розмов. Хтось, навпаки, вимагає вирішити все прямо зараз і не дає партнеру видихнути.
І я не думаю, що сам факт існування цієї сторони робить людину поганою. Проблема починається, коли ми робимо вигляд, що її немає. Мені здається, одна з найбільших помилок у довгих стосунках - оцінювати сумісність тільки за тим, наскільки добре ладнають ваші найкращі версії. Бо коли все добре, бути хорошим партнером значно простіше.
Набагато важливіше зрозуміти інше: який диявол живе в тобі? Який диявол живе у твоєму партнері? І що відбувається, коли вони обидва одночасно прокидаються.
Чи здатні ви не знищувати одне одного? Чи можете після конфлікту повернутися до розмови? Чи бачите власну хрінь, а не тільки чужу? Чи готові щось із нею робити?
Бо знайти людину, з якою ваш янгол чудово проводить час, не так уже й складно. А от знайти людину, з якою ваші дияволи можуть прожити багато років і поступово навчитися поводитися пристойніше, - це вже значно цікавіше завдання.
Мабуть, перед довгими стосунками непогано познайомити не тільки ваших янголів. Переконайтеся ще, що ваші дияволи хоча б здатні домовлятися.
