Я ж просто хочу допомогти

Я взагалі намагаюся не давати непроханих порад. Який сенс радити щось людині, яка тебе не питає? Ти очікуєш, що допоможеш, але чи потрібна їй зараз твоя допомога?

Якщо людині потрібна моя думка, вона може по неї звернутися. А коли сам залазиш зі своїм рішенням, ризикуєш ще й залишитися винним, як би справа не повернулася. Тому я переважно тримаю свої прекрасні поради при собі.

Найважче дотримуватися цього з Ірою. Вона мені щось розповідає, а в мене одразу виникає бажання виправити проблему. Прямо зараз, якомога швидше, щоб її більше нічого не турбувало.

І я ж справді хочу допомогти. Але через досвід і матеріали, які вивчав, поступово зрозумів: у такій розмові їй може бути потрібна моя увага й підтримка. Можливість розповісти, що відбувається, що вона відчуває, і бути почутою. До поради ми ще, можливо, дійдемо.

Тому я намагаюся спочатку уважно слухати й запам’ятовувати те, що вона говорить. Визнати її почуття, підтримати. А вже потім, якщо треба, пропонувати, що з цим можна зробити.

Звучить так просто, що аж незрозуміло, чого цього взагалі вчитися. Але чесно скажу: я цей алгоритм ще не до кінця опанував. Бажання одразу все пофіксити нікуди не зникає, і знати правильну послідовність мені поки значно легше, ніж завжди її дотримуватися.

*на картинці гайковий ключ мав символізувати моє бажання одразу все фіксити, але таке відчуття, що я вже готовий Ірину ним уїбати.