Я читаю потихеньку книгу Стефані Фу "Що знають мої кістки", мені дуже подобається. І там є один дуже цікавий момент - травма впливає на те, що ми просто не помічаємо добре.
Головна героїня книги - її авторка, Стефанія Фу досліджує власне зцілення від комплексного ПТСР.
І вона описує, як повернулась додому і побачила зовсім інше місце, ніж те, яке бачила у власних спогадах. В спогадах це було похмуре жахливе місце
«Я бачила Сан-Хосе лише як місце болю. Місце, де люби були жорстокими без жодної причини. Коли люди запитували мене, чи варто туди їхати, я бухала носа і казала, що це пустка, тут немає ні сенсу, ні правди…»
І ще тут:
«Десять хвилин я тупо витріщалась на каньйони … щоб прийти до очевидного і нищівного висновку: тут завжди було так гарно. Я просто не помічала цього»
Але потім вона побачила так багато краси в рідному місті, коли повернулась через багато років.
Це дуже точно.
Травма робить нас сліпими до хорошого. Ми ніби фокусуємось на тому, що сталось і це забирає всю енергію, весь наш ресурс.
Про це, до речі, я навчаю на курс про взаємодію з військовими - що ПТСР міняє людину, але від цього можна зцілитися.
Якщо вам цікаві такі думки по ходу читання - поставте вогник.
Буду і надалі писати про класні книги.
@BagnenkoText