Багненко про війну і Херсон

Херсону 248

Рідному місту Херсону.

(Цей текст я написав в 2019 році на день міста, коли переїхав в Херсон з Києва і вирішив вкладати в рідне місто. І 3.5 роки розвивав бізнес і вкладав всі сили і ідеї, як і планував. І хоч зараз я не там, але кожне слово і зараз відгукується)

Рідному місту.
Якщо ти народився Півдні - ти назавжди південний.
🔻
Херсон - місто піску, морів, лісів, полів та вітру. Місто, де добре і в літню спеку, і в комфортну зиму.
Місто, де я виріс.
Місто, за яким я сумував, навіть коли жив далеко.

🔻
Місто, де можна швидко доїхати до 2 морів, на 50 грн (2 у.о.) купити 3-4 кавуни. Де Дніпро у своїй дельті зібрав усі неймовірно красиві притоки та єрики та щедро ділиться ними.

🔻
Я не мешкав тут 4 роки.
І ось що я зрозумів.
Що особисто для мене це найзатишніше місто завдяки невеликому та дуже компактному центру.
Що тут багато розумних та талановитих людей, які хочуть вкладати у своє місто.
Що тут можна будувати свою справу та приносити користь іншим.
І незважаючи на те, що тут ще дуже багато потрібно покращувати – я бачу тут чимало людей з вогнем в очах та ентузіазмом, і я бачу зміни на краще. І саме розумні та розумні люди, яких тут багато і яких я тут зустрічаю і рухають зміни в моєму рідному місті. .
🔻
Із днем ​​народження Херсон. І всіх херсонців, хто тут був, є чи береже його в серці, не живучи тут.

Дякую всім, хто допомагає закохуватися у рідне місто ще сильніше.

На фото я в Херсоні одразу після звільнення. Листопад 2022 року.
І трохи фото з 2021 року, щасливі дні.

З днем міста, рідні херсонці.
@bagnenkoDaily

Дніпровські простори Херсона до повномасштабного вторгнення.

@bagnenkoDaily

Той лютневій вечір був напрочуд теплий. Пам'ятаєте? Вечір перед початком вторгнення. Що розрізав наші життя на "до" і...

Я зробила це фото без передчуття біди. Просто хотіла залишити на пам'ять фрагмент місця, яке у мене асоціювалося із пригодами, запахом води, відчуттям вітру на щоках... Завжди вважала, що мандрувати водою краще із кимось - береги пливуть повз так повільно, що краще в цей момент бути з кимось поруч - говорити, сміятись. Та хоч би і мовчати.

Коли увечері хотілося відпочити душею - це завжди була кава на березі. Гідрик, Арестанка, Фрегат... Вода забирала втому, тривогу, сум, відчай. І дарувала спокій. Медитативне відчуття рівноваги і тиші.

Я люблю Херсон. Без умов. Без сумнівів. Палко мрію про його відродження. І мрію зробити ще багато нових світлин. Різних. Мирних. Щасливих.

Катя Цимбалюк
@bagnenkoDaily

Я фотографував небо, але виявляється, що я фотографував людей.

П'ять років тому.

Красиве небо над залізничною станцією.

Красиві люди зараз.

Руслан Таібов

@bagnenkoDaily

«Якщо поранило дроном, просто стікаєш кров'ю на вулиці і ніхто про це не дізнається». Що відбувається в окупованих Олешках — свідчення місцевих

Останніми тижнями в медіа лунають заяви про критичну гуманітарну ситуацію в місті Олешки, яке розташоване на окупованій російськими військами частині Херсонської області біля Дніпра. Частину наведених у цих заявах фактів неможливо підтвердити, що додає простору для маніпуляцій.

Щоб дізнатись ситуацію якомога точніше, я поспілкувався з мешканцями Олешок, які виїхали з міста, але підтримують зв'язок зі своїми рідними та друзями, які досі там залишаються. Ось що вони розповідають про поточний стан справ.

Тетяна (ім'я змінене) виїхала з Олешок із дітьми у 2024-му. Її чоловік вирішив не покидати свій дім і досі перебуває там. Жінка підтверджує: в місті жити дуже небезпечно й складно: щоденні обстріли, відсутність транспорту, поганий зв'язок і постійна присутність російських військових, які пересуваються в цивільному одязі, маскуючись під місцевих.

— Вчора ми спілкувалися телефоном, я так рада його чути кожного разу. В нас є «магічне» місце у дворі, де він вилазить на дерево й пробує додзвонитися, – каже Тетяна про зв'язок із чоловіком. – Він сказав про пожежу в хаті. Я подумала, що це наша — не почула. Але він потім сказав, що це згорів сусідський дім. А ще вчора в нього було свято, бо вдалося купити блок цигарок за 5 тисяч рублів.

За словами жінки, окупаційна влада в Олешках фактично відсутня, люди не отримують жодних адміністративних послуг.

— Якщо поранило дроном, можеш просто стекти кров'ю на вулиці й ніхто не дізнається. Нікому не дають забрати загиблих, поховати. Якщо хтось наближається до трупа, тут же літає дрон і поряд «кладе» ще один труп. Їх починають гризти собаки, – переказує Тетяна слова чоловіка. – Трупи потім звозять у морг, який не працює, бо світла немає. Сморід стоїть страшний.

Чоловік Тетяни розповідає їй, що виживає завдяки вирощеним на городі овочам, попереднім запасам круп та курям, які несуть яйця. Гроші в місті не завжди мають цінність, на відміну від продуктів чи палива. Їжу тут готують на саморобних пічках та багаттях.

— Там ще ледь-ледь працює лікарня і більше нічого. Жоден транспорт, крім швидкої допомоги, туди не заїжджає. На під'їздах до міста все розбивають дронами, — розповідає Тетяна. — Люди в такому стані, що не виходять цілими днями з будинків. І росіяни теж ховаються по хатах, хоча раніше вільно по вулицях ходили, на ринку до людей чіплялися.

Зі слів Тетяни, їй відомі випадки, коли українські військові скидали коробки з продуктами для мешканців Олешок. Цивільні швидко їх забирали — але потім, як їі сказав чоловік, до тих людей приходили росіяни й допитували, звинувачували у зв'язках з Україною.

— Наші військові контролюють усе з неба. Часто прилітає по хатах, де росіяни риють підвали. Дістається й нашим людям. Це таке болюче питання для всіх, — додає жінка. — Але мені чоловік каже: це війна. Ми розуміємо, що в тому, що сталося, винна тільки війна, винна Росія, яка сюди прийшла.

Повний матеріал на сайті Суспільне Новини
@bagnenkoDaily

Річка Кошова до російської агресії.

@bagnenkoDaily

‼️Олешки. За останні тижні мене просять прокоментувати критичну ситуацію в місті. Скажу чесно: хотілося б коментувати результат, але Росія вкотре проігонорувала питання норм МГП та елементарної людяності.

У нас були домовленості з російською стороною, вибудовані чіткі алгоритми. Окремо я заручився підтримкою Міжнародного Комітету Червоного Хреста про їхню готовність відповідно до свого мандату взяти участь в евакуації людей. Ми погодили список осіб на евакуацію з Олешок. Провели відповідну роботу із Силами безпеки та оборони для забезпечення режиму тиші під час гуманітарної місії.

Також кілька місяців тому я проінформував про критичну ситуацію в Олешках низку міжнародних організацій, серед яких — ООН та Штаб-квартиру МКЧХ в Женеві. Я закликав міжнародні організації надати відповідну допомогу людям, щоб уникнути масових смертей.

❗️Що ж наразі відбувається? Російська сторона після проведених перемовин вже тривалий час не підтверджує свою готовність провести гуманітарну місію по евакуації людей. Але наш Офіс продовжує збір і верифікацію інформації, а також комунікацію з МКЧХ, міжнародними організаціями, відповідними державними органами України. Крім того, ми продовжуємо наполягати перед російською стороною на терміновій евакуації людей, які фактично залишаються в сірій зоні. Це цивільні, які щодня перебувають під загрозою обстрілів і атак дронів, залишаються без продуктів харчування, питної води, медикаментів та іншої необхідної допомоги.

Цих людей потрібно рятувати. Бо місто перетворилися на смертельну пастку.

👉 Я отримав 176 звернень щодо гуманітарної ситуації на ТОТ Херсонщини. Ми вже перевірили 358 людей, які терміново потребують допомоги, щоб безпечно залишити ці території. І це лише ті, про кого нам вдалося дізнатися. Загалом, виходячи з кількості населення Олешок та району, там може залишатися понад 6 тисяч осіб, серед них близько 200 дітей.

А найстрашніше — люди вже самостійно йдуть через заміновані поля, бо не бачать іншого способу вибратися з цього пекла. Вони ризикують підірватися на міні чи потрапити під удар дрона, але все одно йдуть, бо залишатися в Олешках для них ще гірше.

Кров у жилах холоне від цих історій. І тому завдання одне — забрати наших людей з цієї смертельної небезпеки.

Фото з відкритих джерел.

Дмитро Лубінець
@bagnenkoDaily

Херсонські дачі. Продовження. Частина 4.

Бо для херсонця дача — це ніколи не була просто земля. Це був контроль над маленьким клаптиком світу. Місце, де ти сам собі агроном, інженер, рибалка, сторож, дизайнер ландшафту, головний спеціаліст із помідорів і завідувач погреба. Де твоє рішення має наслідок. Посадив — виросло. Полив — ожило. Не полив — сам винен. Побудував — стоїть.

Погано побудував — теж стоїть, але косо, і сусід бачить.
Дача була смішною. Бо там завжди щось ламалося, хтось сперечався, хтось садив забагато кабачків і потім не знав, кому їх ще роздати.
Дача була важкою. Бо спина боліла, руки були в землі, сонце не мало жалю.
Дача була нерентабельною. Бо дешевше було б купити овочі на базарі, рибу в рибалки, гриби в грибника, і ще на санаторій залишилося б.
Але дача була щасливою.
Бо щастя не завжди раціональне. Часто воно якраз навпаки — вперте, трудомістке, з комарами, сапою, насосом, старим човном, сусідом, який усе знає краще, і помідором, який ти виростив сам.
Ми тоді не думали, що це зникатиме. Нам здавалося, що катери ходитимуть завжди. Що на островах завжди світитимуться вікна. Що хтось завжди везтиме на човні дошку, мішок цементу або дитину з відром абрикосів. Що так і має бути.
І якщо дуже просто, то дача для херсонця була способом сказати самому собі: я тут не випадковий. У мене тут є земля. У мене тут є вода. У мене тут щось росте. У мене тут є куди повернутися.
А це для південної людини означало дуже багато.

Автор тексту Win Mix
@bagnenkoDaily

Херсонські дачі. Продовження. Частина 3.

Бо ці хатки люди будували по-цеглинці. По-цвяшку. По-шиферинці.
Усе треба було переправити човном. Цеглу — човном. Дошки — човном. Шифер — човном. Меблі — човном. Пічку — човном.

Дитину — теж човном, але обережніше. І коли потім на цій землі виростала невеличка хата з терасою, виноградом, містком і видом на воду — це було вже не будівництво. Це була перемога.
Можна було годинами пливти вздовж таких дач і розглядати їх. У кожної свій характер. Одна — акуратна, з рівним парканчиком, ніби господар досі служить у внутрішній армії порядку. Інша — заросла, тиха, де здавалося, що люди з природою просто домовилися про спільне користування територією. Третя — весела, з альтанкою, прапорцями, мангалом і виглядом, ніби там щовечора з’їзд близьких родичів і випадкових друзів.
І в кожної — свій вихід до води. Маленький місток. Сходи. Лавка. Місце, де чистили рибу. Місце, де мили руки. Місце, де ввечері сиділи й дивилися, як вода темніє. Світла могло не бути. Комфорту могло не вистачати. Але була вода. І цього іноді було досить.
Дніпровські дачі — окрема легенда. Потьомкінський острів. Білогрудий. Дачі на Конці, на протоках, на старих річищах, на островах, назв яких чужий і не вимовить.
У херсонців це звучало не як топоніми. Це звучало як паролі. Хтось мав «на Потьомкінському». Хтось «на Білогрудому». Хтось «на Конці». Хтось «за мостом». Хтось «там, де протока». І всі приблизно розуміли, про що йдеться.
Були Кардашинські дачі. Були дачі біля Антонівського мосту. Були в Кринках. Біля Раденська. У напрямку лісів і пісків. Були дачі, до яких їхали машиною. Були такі, до яких треба було пливти. І були такі, до яких сама дорога вже була пригодою.
Бо дорога на дачу — це теж частина культу.
Колись, крім катерів, широко ходили моторні човни. Це було ціле життя. Катер на дачу — не транспорт. Соціальний інститут. Люди з сумками, ящиками, відрами, розсадою, дітлахами, собаками, банками, дошками, матрацами, пакетами, у яких було все — від хліба до запчастин до насоса. Усі кудись пливли. Усі щось везли. Усі знали, що це незручно. І ніхто не вважав це трагедією.
Навпаки. У цьому був шарм.
Катер відходить. Вода за кормою кипить. Вітер б’є в обличчя. Місто відступає. І ти вже ніби не зовсім у звичайному житті. Попереду дача. Попереду робота. Попереду спека. Попереду комарі. Але попереду й вечір, тиша, помідор із грядки, дитина на містку — і те особливе відчуття, що ти їдеш не просто на ділянку, а в інший вимір.
А потім прийшли 90-ті.
І почалося інше кіно.
Хваткі чиновники подивилися на берег і побачили там не пам’ять міста, а актив. Частину територій прибрали до рук. Швидко й тихо. Ті, хто швидко навчився сидіти в потрібних кабінетах, дивилися на чужу красу як на майбутню свою. Це окрема порода людей, і нам, на жаль, у 90-ті дісталася її повна колекція.
А поруч — звичайні люди, які раптом не могли заплатити оренду. Не могли утримувати човен. Не могли возити матеріали. Не могли добиратися. У 90-ті в багатьох просто не було сил на красу. Треба було виживати.
Так почала зникати ціла історія Херсона.
Не одразу. Не за один день. Поступово. Десь перестав ходити зручний транспорт. Десь катери виробили свій ресурс. Десь стало дорого. Десь господар постарів. Десь діти поїхали. Десь дачу продали. Десь вона просто заросла.
Останніми роками з’явилося більше приватних перевезень: таксі на воді, баркаси, катери. Зручніше для когось, дорожче для багатьох, менш народне. Старі катери, які возили дачників як частину міського ритму, поступово зникли. А разом із ними — і те відчуття, що вода — це спільна дорога.
Туди, куди можна було доїхати машиною, дачі трималися інакше. Хто мав авто — той ще міг приїхати, привезти, забрати, полити. Хто не мав — поступово відступав. Бо коли транспорт ходить усе рідше, дача з радості перетворюється на тягар. І люди продавали. Не завжди тому, що хотіли. Часто тому, що життя ставало сильнішим за бажання.
Але навіть тоді дача залишалася мрією.

Херсонські дачі. Продовження.

Вони займали територію, як добре організована армія, і кожна господиня знала: це не просто банки. Це стратегічний резерв родини.
День на дачі мав свою драматургію.
Зранку — трудовий табір. Усі встають рано. Бо спека. Бо треба до сонця. Бо «потім буде пекло». Сапати, носити, копати, поливати, кричати комусь «Включай!», потім «Виключай!», потім «Та не зараз!», потім сваритися, що хтось наступив на грядку, потім шукати інструмент, який щойно лежав ось тут, а тепер зник, як совість у поганого чиновника.
Вдень — спека. Усі живі організми, включно з людьми, помідорами і собакою, починають розуміти, що сонце сьогодні налаштоване серйозно. Усі ховаються в тінь і говорять тихіше.
А ввечері — починається справжнє життя.
Повітря м’якшає. Земля віддає тепло. Десь пахне поливом, помідорним листям, димком, рибою, смаженою картоплею. Сусіди сходяться. Хтось приносить огірки. Хтось рибу. Хтось «трошки свого». Хтось новину. Хтось рецепт. Хтось новий спосіб боротися з фітофторою, який йому розказали «люди, що знають».
І за столом — обговорюється все. Секрети вирощування. Новини агрономії. Які сорти йдуть, а які ні. Чи правда, що зола допомагає. Який насос кращий. Де купити нормальний шланг. Хто пробурив воду. У кого яка глибина. У кого що вродило. Хто бачив змію. Хто скільки закрив банок. І — окремий жанр — нові прилади для городу. Бо херсонець не просто городник. Він городник із інженерним ухилом.
І от тоді ставало зрозуміло, заради чого все це було. Не заради економії. Не заради банок. Не заради рекордів. А заради цього вечора, коли земля вже полита, руки втомлені, на столі своє, у воді темніє небо, і сусід знову розповідає ту саму історію, але сьогодні вона звучить як треба.
Бо сусід на дачі — це окремий персонаж. Не просто людина за парканом. Експерт, критик, рятувальник, конкурент і джерело новин одночасно. Людина, в якої завжди можна попросити ключ, сіль, цвях, насос або пояснення, чому в тебе кабачок не йде. З сусідом сваряться через межу, миряться через рибу, обмінюються розсадою і знають одне про одного більше, ніж родичі.
І тут треба сказати про херсонський технічний геній.
Багато наших чоловіків мали природний фах до будівництва, механізмів і пристроїв. Дехто здобув його в технікумі чи інституті. Дехто — на заводі. Дехто — від батька. А дехто, схоже, від народження. У нормальній цивілізації такі речі купують у магазині. У нас — роблять самі. З труби. З дроту. Зі старого моторчика. З двох гайок і фрази «Зараз спробуємо».
Системи поливу збирали самі. Парники зварювали самі. Теплиці, навіси, причали, коптильні, душі, баки, літні кухні — усе це часто народжувалося не з проєкту, а з натхнення і залишків матеріалів. Іноді дивишся на конструкцію і не розумієш, як вона тримається. А вона тримається. Вже двадцять років. І ще тебе переживе.
Особливою гордістю була вода.
На дачі без води людина почувалася майже як без громадянства. Тому воду шукали, добували, тягнули, качали. І саме тут у Херсоні з’явилася річ, гідна окремої згадки: ручний бур.
Це був народний винахід. Люди робили бури самі. І бур ходив по знайомих. По сусідах. По кооперативах. Як добра новина ходить по дворах. Сьогодні бурять у Петровича. Завтра — у Миколи. Післязавтра — у кума. Чоловіки стоять, дивляться серйозно, радяться, крутять, витягають ґрунт. Хтось каже: «Ще трохи». Хтось: «О, пісок пішов». Хтось: «Може, вже близько». А коли нарешті йде вода — це вже не подія, а прем’єра. Без квитків і в гумових чоботях.
Дача з водою — це вже був статус. А дача з водою і нормальним під’їздом — майже дворянство.
Але найособливішими, звичайно, були дачі на островах і протоках.
Це була справжня херсонська Венеція. Не парадна. Не мармурова. Не туристична. Наша. З човнами, кладками, старими катерами, саморобними містками, дерев’яними причалами, очеретом, виноградом, абрикосами, собаками, бочками, сітками, моторчиками, комарами і маленькими будиночками, на які можна було дивитися годинами.

ХЕРСОНСЬКІ ДАЧІ
Дача для херсонця — це культ.
Не хобі. Не сезонне заняття. Не «виїхати відпочити». Саме культ. І щоб це зрозуміти, треба знати одну річ: у генах херсонця сидить землероб. Не музейний, не декоративний, а справжній — той, що поколіннями на цій землі садив, поливав, обрізав, прививав, вкривав, розкривав, підгортав і всіма можливими способами переконував природу, що він тут не випадкова людина.
Тому мати власну частинку землі для херсонця було майже на рівні параної.
Своя.
Хай вона стояла на піску. Хай мала комарів, бур’яни, стару бочку без дна, дві криві яблуні і сарай, який тримався не стільки на цвяхах, скільки на вірі в краще майбутнє. Усе одно — своя.
Дача давала плоди. Це правда. Але якщо чесно сісти й порахувати — скільки витрачено грошей, нервів, бензину, відпусток, спин, колін, банок, кришок і людського оптимізму, — то виходить, що один херсонський помідор з власної грядки мав би коштувати приблизно як невеликий ювелірний виріб. У золотій оправі. З гарантією.
Але хто ж рахує.
Бо у важкі роки — а їх було, чого там — дача справді рятувала. Не як хобі. Як підтримка. Іноді як виживання. Земля не давала нічого без праці. Але якщо ти працював — вона відповідала. Картоплею, помідором, виноградом, цибулею, рибою, абрикосами, зеленню. Інші країни називають це «продовольчою безпекою». А в нас це називалося «треба поїхати на дачу».
І окремо — задоволення.
Виростити щось своїми руками — це не пояснити. Це треба відчути. Як ти посадив. Як переживав, чи прийметься. Як боровся з жуком, що, в принципі, по картоплі, але в житті, як кажуть, всяке буває. Як тягнув воду. Як підв’язував. Як клявся, що наступного року краще. І як одного спекотного дня береш у руку теплий, важкий, трохи кривий помідор — і розумієш, що оце і є щастя. Дешевше, ніж психотерапевт. Ефективніше — теж.
І, звичайно, було наше південне: щоб було не гірше, ніж у сусіда.
А бажано — трохи краще.
Тут одразу хочу пояснити, бо плутають. Це не та темна, заздрісна штука, де «хай у сусіда корова здохне». То інша логіка, не наша. У нас, на Херсонщині, було по-українському. Якщо в сусіда виріс виноград — підійди, подивися, похвали, спитай сорт, потисни руку. А вдома вже спокійно сядь і подумай, як зробити, щоб у тебе наступного року виноград був ще кращий. Без знищення сусідського. Просто з власною впертістю, працею, душею і, в кінці кінців, магією. Бо без магії на дачі ніяк.
Це була не заздрість. Це була народна селекція честолюбства.
Дачі в Херсоні поділялися на три великі світи.
Перший — на воді. На Дніпрі, на протоках, на Конках, на островах, біля моря, біля озер. Особливий херсонський рай. Не завжди зручний. Не завжди з електрикою. З водою «як вийде». З комарами, жабами, вужами, затопленнями, човнами, містками. Але — рай. Бо вийти з хати і мати перед собою воду — це вже не дача. Це майже релігія.
Другий — у лісі або біля лісу. Сухий запах, сосна, гриби. На таких дачах люди говорили не про помідори. Вони говорили про гриби. А грибник, скажу вам як людина спостережлива, — це окрема професія. Він ніколи не скаже точно, де збирав. Скаже: «Та там, недалеко». І все. Ти можеш їхати з картою Генштабу, з компасом, з провідником і з мисливським собакою — все одно не знайдеш.
Третій — у селах, куди містяни приїжджали як до свого другого життя. Більше землі, більше саду, більше родичів і часто більше справжньої сільської логіки. Бо село швидко знімає з міської людини зайву самовпевненість. Ти можеш бути в місті начальником. Але якщо ти неправильно полив перець, село подивиться на тебе спокійно й без поваги.
Усюди був свій вайб. Але всюди були й рекорди.
Агрономічні. Рибальські. Грибні. Будівельні. Рекорди закрутки. Рекорди економії. Рекорди винахідливості. Рекорди людського терпіння.
Окрема пісня — закатка.
У Херсоні вона вироблялася в промислових масштабах. Помідори, огірки, баклажани, перець, аджика, лечо, кабачкова ікра, компоти, варення, томат, щось гостре, щось кисле, щось «за новим рецептом», щось «як у тьоті Валі». Банки стояли скрізь. У коморах. На балконах. У погребах. Під ліжком. За шафою. У гаражі.

Гідропарк після зруйнування Каховської ГЕС рашистами.

@bagnenkoDaily

Херсонська юшка. Продовження.

Процес варіння рибної юшки — це кульмінація цього насиченого на яскраві події дня: згадуються всі на світі випадки, коли зірвались незбагнені за розмірами соми та сазани, рибні місця та рибацькі байки. Не вистачало довжини рук, щоб показати розмір трофеїв, навіть сам Сабанеєїв почав би переписувати власну книжку, якби почув ці, звісно, правдиві історії. Саме в такі дні щасливі моменти накривали хвилями, як хвилі Дніпра одна за одній накривають давні його береги.

Справжня рибна юшка, вариться дуже просто. Секрет — в солодкій річковій воді, найсвіжішій, нагуляній на підсолонкуватій воді Дніпровського лиману, та тисячі білих озер риба, фантастичної краси українська природа та в позитівній енергетиці цих моментів — ось і весь секрет неймовірно смачної страви, яку наші предки мільйони разів готували саме тут, саме з цієї води і цієї риби. І я впевнений, що емоції та розмови були дуже схожі. Трапеза на Дніпрі, як правило, не дуже різноманітна на стравах, але фантастична на смак. Основні страви: уха, раки, щось гаряченьке. Починають сніданок з охолодженої у свіжих водах Дніпра оковитої. Випити по чарочці перед готуванням — це традиція, яку не можна порушувати ні за яких умов. Діти носять воду і сидять, зачаївшись, щоб не пропустити чогось цікавого з цього дійства.

Спочатку варять дрібну рибу, інколи її кидають без обробки, але у нас було прийнято тельбухи і зябра викидати. Після того, як дрібна риба з лускою добре проварилась, додавали, моркву, пшоно, лавровий лист, перець та, за наявності, картоплю. Окремо робили льок. Льок — це душа юшки. Той варіант льоку, який я пам’ятаю і роблю й до сьогодні, складався з трьох інгредієнтів: цибуля, багато солі та кипляча юшка з казана — все!!! Наприкінці варіння юшки необхідно було налити чарочку і самій юшці — від цього вона ставала «добрішою», — а також обов’язково затушити в неї дровиняку. Юшка готова!! Це була найсмачніша юшка на світі, створена водами Дніпра і людською вдачею.

Далі розстеляли скатертину, на «стіл» ставили юшку, льок, варених із кропом раків, діставали те, що кожен брав із дому на випадок, якщо улову не буде (хоч я такого не пам’ятаю): найсолодші у світі херсонські бурштиново-червоні помідори, хрумкі малосольні огірочки, соковиту зелену цибульку, духмяний болгарський перець, який інколи використовували і як чарку, варену вдома молоду картоплю, що купалася у пахучому вершковому маслі, дрібно посипану свіжим, ароматним, молодим кропчиком.

Ввечері додому добираються всі втомлені, мовчазні, але неймовірно щасливі!!!
Найприємніші спогади складаються з найпростіших моментів.

Автор невідомий
@bagnenkoDaily

ХЕРСОНСЬКА ЮШКА

Найприємніші спогади складаються з найпростіших моментів.

У таку мить я згадую себе, біжачи диким дніпровим берегом до краю води й розмахуючи рибацьким казанком, роблячи кола, схожі на херсонське сонечко, і радіючи, що зараз розпочнеться дійство, заради якого ти встав о 4-й ранку разом із батьком, зібрав речі для рибалки, потайки відрізавши частинку губної помади мами й ризикуючи «здоров’ям», тому що, якби мама побачила цей «кримінал», ми б із татом замість рибалки поїхали б до лікарні. Затемно, мерзнучи, дочекавшись 4-го тролейбуса, який стрімко ніс нас до насиченого радістю і теплом дня. 12-й причал у Херсоні сниться мені й до сьогодні.

Мені здається, що я б із заплющеними очима знайшов місце стоянки батькового човна. На причалі нас зустрічав завжди рішучий та оптимістичний дядя Боря, який також мав власного човна і ніколи не пропускав можливості втекти від міської суєти й зануритись у давню, практично містичну атмосферу рідного Дніпра. Багато разів, дивлячись на дику природу Дніпра та його рукави, мені приходило на думку, що такий самий краєвид бачили і кіммерійці, і скіфи, і сармати, і половці, і слов’яни, і наші рідненькі козаки. Ці краєвиди майже не змінилися за тисячі років — тільки протоки, які свого часу козаки щедро всипали безчисленні островами для своєї лицарської справи. Саме такими протоками ми частенько користувались, пересуваючись Дніпром.

Наші щасливі миті розпочинались із простих, але обов’язкових ритуалів, які для мене, 10-річного хлопця, перетворювались на найприємніші моменти мого дитинства. Перше моє досягнення як херсонського рибака — це почесна місія спуску човна на воду. Я стояв з гордо піднятої головою біля лебідки та потроху травив її, щоб наш нащадок славетної байди — човен «Южанка», це вам не «Казанка»! — повільно та плавно спускався на воду. Мені вже дозволяли заводити мотор і упраляти човном. Довгий час ця вистава супроводжувалась голосним гарчанням «Вихря-25» над ще сплячим озером і, як карма, сваркою батька, що при перемиканні з нейтралі на рух уперед газу необхідно додавати потроху. Але після початку руху всі заспокоювались і зосереджено дивились уперед — на неймовірної краси херсонські плавні. З ким би я не їздив у тому дитячому віці, і батько, і дядя Боря завжди жартівливо казали, що нам украй необхідно спрямувати човен на той, що рухається десь неподалік. Я відразу виконував команду, і після недовгих веселощів вони ставали серйозними й швидко давали команду все-таки змінити курс на більш безпечний. Відчуття, коли ти, здавалося, летиш над водою з неймовірною швидкістю, вітер огортає тебе, мов пухова ковдра у холодну ніч, бризки води сипляться тобі в обличчя тисячами миттєвостей радості, даруючи відчуття свободи, паріння та моменту щастя — тут, зараз, саме у цю мить.
Усі рибні місця нам були давно відомі, тому що батько виріс на Дніпрі. Хтось проводить усе дитинство в трьох квадратах пісочниці біля дому, а його пісочницею були десятки квадратних кілометрів устя Дніпра. Він знав кожну протоку, кожен острів, кожне озеро, а іноді мені здавалося — і кожну нору рака, яких у Дніпрі було без ліку. Рибалити починали бадьоро — з азартом мисливця, який ми успадкували від наших пращурів: гарне полювання — щасливе життя. Тут у хід ішла мамина губна помада, яку додавали до хліба, щоб, мабуть, модні карасіхи клювали завзято та відчайдушно. Найменшій дитині на рибалці обов’язково, тільки щоб вона не бачила, садили на гачок уже спійману рибу і закидали назад у річку. Щастю дитини від першого в житті улову не було меж. Дорослі при цьому щиро хвалили та раділи так, ніби це їхній перший у житті улов.

Діло по обіді: перші відчуття голоду та втоми. Сонце в зеніті, вода — як парне молоко, пісок — наче сковорідка в пеклі. Треба варити чар-зілля. Саме в цей момент, з дозволу бувалих рибалок, я, розмахуючи казанком, біг до річки набирати воду. Так-так, справжня дніпровська юшка вариться на річковій воді. У цей час батько починав ловити раків; інколи мені здавалося, він міг наловити кучу раків навіть у пересохлому руслі.

Херсон - одне із найгарніших міст українського півдня. Колишній центр величезної губернії. Поліс, в якому до повномасштабного вторгнення мешкало 300 тисяч жителів нині нині страшно страждає від безглуздих російських обстрілів. Нині тут залишилося близько 65 тисяч жителів.

Світлини зроблені до повномасштабного російського вторгнення.

@bagnenkoPsy