︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ «𐌼іꤍተ꤀, ɰᝪ 𐌼꤀ẞપꤣተ𑀨»
Місто спить. Ліхтарі, мов молитви нічні,
впали в тишу, в дощі непробудні.
Я іду поміж них, самотніх, сумних, —
і шепочуть вони мені будні:
"Чому серце твоє ще не стерлось у сні?
Чом мовчиш, коли світ завмирає?"
А я тільки дивлюсь у вікна чужі,
де вогонь, мов душа, догорає.
Небо п’є свою втому з дощу,
вітер свище — нікого немає.
Я, напевно, себе відпущу
тим шляхом, де ніщо не чекає.
Я шукала в очах, у словах, у вогні,
у слідах на холоднім асфальті —
а знайшла тільки сутінки в сивій стіні,
і відлуння у серці невчасні.
Все минає. І дні, і ночі, й світи,
тільки біль не навчився тікати.
Він, мов тінь, що вчепилась в сліди,
йде за мною. Й не хоче прощати.