︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ ︎ «Ні𐍁 𐌲𐌏𐌱𐌏ᖘ𐌵𐍒Ь 𐌼𐌏ї𐌼 і𐌼ꤕዘꤕ𐌼»
Ніч говорить моїм іменем —
тихо, ніби боїться зір.
Світ тече по асфальту темному,
мов кров у жилах старих квартир.
Я стою — у долонях тіні,
не знаю, де мрія, де правда, де сни.
Усе місто дихає в унісон із ним,
тим, хто давно не вміє спати крізь галас і дим.
Світло б’ється об мокрі дахи,
і в очах — ні межі, ні страхів.
Може, я ще тут, може — тиха,
мов звук, що загубився у розбитих вікнах.
Ліхтарі пульсують, мов серця у місті,
Дощ стукає по дахах, як несувмістно.
І в цих звуках — моя тиха розмова,
що шепоче про ніч, про минуле й нове.
І якщо ти мене згадаєш колись,
поміж гулом і вічним вітром, —
знай, що я залишила свій низький,
тремтячий шепіт під ліхтарним світлом.