На Безаківській вулиці (нині — Симона Петлюри) ще з 1899 року працювала одна з найбільших україномовних книгарень Києва. Вона була не просто місцем продажу книжок, а важливим осередком українського культурного життя.
Сергій Єфремов згодом писав:
«Помалу, крок за кроком, поширяла ця книгарня свої зв'язки та операції, завойовувала книгарський ринок і досягла справді величезних, як на ті часи, результатів, і не самих матеріяльних. На чолі її стояв В. Степаненко, що зумів зробити офіціяльно "Книжный склад журнала "Киевская старина"" легальним осередком широкої української пропаганди, що виховав не одну, може, тисячу свідомих українців».
Після захоплення Києва денікінцями до книгарні прийшли з вимогою зачинити її. Представник так званої «комісії Будиловича» заявив, що з полиць потрібно вилучити «вредные» книжки. Спочатку працівники відмовилися це робити, але після погроз «викликом денікінської Государственной стражи» поступилися.
Борис Будилович вибрав зі списку 118 назв книжок — суто україномовних — і наказав їх спалити. Працівники намагалися врятувати хоча б рідкісні видання, пропонували передати їх до бібліотеки. У відповідь почули:
«Моя місія – знищити книгу цілком, а ви хочете віддати її туди, де з неї кожен могтиме користуватись».
У результаті було знищено 40 543 примірники українських книжок.
Врешті Борис Будилович спробував виправдатися. У листі до редакції газети «Промінь» він назвав публікації про погром книгарні «наклепницькими випадами агентів Петлюри і Бронштейна». Але невдовзі до Києва прийшли більшовики, і денікінцям довелося тікати. Сам Будилович згодом загинув на Дону.
А українська книга пережила і цей погром. Книгарня згодом відродилася й ще кілька років працювала для київських читачів — аж поки в 1920-х роках її не закрили вже більшовики.
🖋Підписатися | @xhlopoman