Щороку ягідки вишні файно розростаються.
Цього разу якісь вище,
якісь нижче.

Одна з них пробувала маневрувати туди-сюди.
Щоб всім бути як зручна, влучна ціль.
Садівник намагався врятувати ягоди від черв'яків і обробляв їх інсектицидами, але на неї ніяк не потрапляли краплі.

Бо як тільки всі почали на неї задивлятися,
вона стала ховатися поміж листя й гілочок.

Хтось бачив її, хотів зірвати, але ніяк не виходило.
А хтось навіть не намагався дотягнутися:
— Та дощі, а вона при відкритому небі кисла, або надто водяниста певно.

До неї найпершої, залізає й гризе черв'як.
Роблячи тільки гірше.
— Доховалася, дорогенька, ось і маєш.
Добирається до самої середини.
Вигризає все найкраще,
перетворюючи у гнилицю.

Накрапає дощик заспокійливо шепочучи:
— Тихо...водичка його вижене, не ховайся, дай час і потрібні люди тебе знайдуть.

І справді вийшло так, що вже наступного дня її зірвали дітвора й задоволено нею смакували.
Для них вона й залишилася: найкращою з усіх, що колись куштували.
А для решти хто її оминув: кислою, гіркою, не такою.

Тоді:
Чи є сенс дозволяти себе гризти?
Можливо, просто треба попшикати від шкідників та й все...

17.07.2026
#вірш