Мавка й людський хлопчина (редагована версія) Розділ 2
Я взяла Софійку за її крихітну долоньку й пішла. Ми говорили про квіточки, дерева та інші теми. Дівчинка вже не плакала, а посміхалася. Вона швидко говорила, хоча поганенько вимовляла деякі звуки. Ми вже були на виході з лісу, як я побачила хлопця своїх років — точніше, тих років, коли я померла й зненавиділа чоловіків. Він був, чесно кажучи... хм... таким, що у дівчат перехоплює погляд. Широкі плечі, гарні м'язи — не ті інстаграмні шафи, а помірно; чорняві, не надто густі брови, очі... Боже... у нього такі гарні зелені очі, губи такі, що хочеться притиснутися до них і поцілувати. Кхм... стоп, про що це я думаю? Ці красунчики тільки виглядають такими, а всередині...
— Які красуні тут йдуть. Ви тут заблукали чи просто гуляєте? — каже він, усміхаючись. — Його усмішка така щира і тепла... Віро, зупинись і заспокойся, яка, до біса, ніжність.
— Ми тут гуляємо, а ви, пане? — запитую я.
— Та ось ягідки, гриби збираю... — ліниво почав він.
Софійка сховалася за мною — схоже, вона злякалася його.
— Софо, не хвилюйся, все добре, ходімо далі, він тебе не образить, — звернулась я до неї, але вона промовчала. Хлопець помітив її переляк, підійшов і присів на рівні її очей.
— Крихітко, не бійся. Хочеш, покажу фокус? Уже вечір, прохолодно — глянь, які мурашки по шкірі. Давай додам тепла? — він звернувся до неї так лагідно, наче батько до рідної доньки. І це спрацювало — вона відкрила оченята й спитала ледь чутно:
— Ти такий великий і страшний, як ведмідь... Ти не образиш мене?
— Ні, тільки зігрію. Ти ж правда змерзла? — сказав він із питанням.
— Так... холодно, а кофта вдома, — сумно мовила вона.
— Давай ручку, я зігрію.
Софійка вже простягнула руку, як він і просив, але сміливіше. Він узяв її крихітну долоньку й почав розтирати. Дівчинка посміхнулася і сказала, тицьнувши пальчиком йому в ніс:
— А ти добрий!
Він засміявся. Його сміх, те, як він з дитиною поводиться, — такий щирий і добрий... Чи буває взагалі таке? На вулиці потемніло. Будучи ще людиною, я ненавиділа бути на вулиці в темряві сама, а зараз тим паче — все тільки нагадує про те, як я померла. Згадавши це, мені на якусь мить здалося, що моє серце, яке давно не б'ється, боляче кольнуло.
— А як вас звати?
— Я Софійка, а це добра... — одразу відповіла дівчинка й ледь не сказала, що я мавка (ні, я не «нявочка», як вона називає, але вона маленька, їй ще важко вимовляти всі звуки, тому я не ображаюся), але я вчасно перебила її:
— Віра. Дуже приємно. А ви?
— Владислав.— Таке знайоме ім'я, таке тепле і рідне — ще й ця усмішка.
Проте моя пам'ять грає зі мною злий жарт і відмовляється підказати, хто це. Але нехай. Чомусь він викликає в мені довіру.
— Темніє вже. Ви не проти, якщо я вас проведу додому? — промовив він, дивлячись своїми чарівними очима. Я не могла йому відмовити, хоча сама не можу зрозуміти чому.
— Якщо ваша ласка, то ходімо. — Чорт! Віро, що ти робиш? А як же «ні» і піти далі? Де твоя сильна й незалежна мавка, котру боїться все село?
Йшли ми недовго, по дорозі вели світські бесіди. Я не підходила до двору Людмили — підвела туди дівчинку, і ми зачекали, поки та зайде у двір.
Я провела її поглядом. На дворі ніч. І мені страшно. Чи може мені взагалі бути страшно? Я ж і так мертва. Мені не повинно бути страшно.
#розділ