Не все в цьому житті
    відбувається через тебе.


Похилий терен
    пожовклого листя
        чергується з метою
            позбутися обладунків,
        що металом по венах
    розносять корозію,
мов вірус.


І кожен наступний крок
    звучить важче за попередній,
бо те, що мало берегти,
    приросло до шкіри
        і вже не пам’ятає,
            де закінчується захист
        і починається тіло.


Тож залиш усе поміж дерев —
    ці холодні пластини страху,
        образи
            й невимовленого «треба».


Нехай іржа доїдає те,
    що більше
        не здатне тебе врятувати.


І якщо завтра
    на місці металу
        залишиться тільки шрам —
не поспішай
    його ховати.


Можливо,
    саме крізь нього
        вперше проросте
            щось живе.

mr.nobody