Цього дня минає 190 років з дня народження видатного українського хірурга Миколи Васильовича Скліфосовського.
Майбутній хірург народився на хуторі Карантин, неподалік Дубоссар, у багатодітній родині дрібного чиновника та шляхтича. Назва хутора була не випадковою, адже тут розташовувалася карантинна станція для хворих на холеру, з епідемією якої боровся та від якої помер його батько. Вважається, що саме це вплинуло на подальшу кар’єру Скліфосовського.
У 1854 році Скліфосовський завершив навчання в Другій чоловічій гімназії в Одесі та за кошт місцевої громадськості відправився вивчати медицину в Московському університеті. Під час навчання проявив себе як один із кращих студентів; зокрема, приділяв велику увагу вивченню анатомії як основи хірургії, чим часто тоді нехтували лікарі.
У 1859 році повернувся в Одесу, де досить швидко зарекомендував себе талановитим хірургом. Йому пропонували високі адміністративні посади, але Скліфосовський відмовлявся через бажання й надалі оперувати. У 1863 році в Харкові захистив докторську дисертацію з гінекологічної хірургії. Наступні два роки стажувався в клініках Німеччини та Англії. Згодом певний час викладав у Київському університеті, але врешті його перевели до Імператорської медико-хірургічної академії у Петербурзі.
У якості військового хіріруга Скліфосовському довелось взяти участь у чотирьох війнах: австро-прусській, франко-прусській, російсько-турецькій та сербсько-чорногорсько-турецькій. Досвід, отриманий у війнах, зробив Скліфосовського одним із найвидатніших польових хірургів. Лікар суттєво покращив або взагалі змінив тодішні способи оперування вогнепальних поранень та переломів.
Разом з іншим видатним польовим хірургом Миколою Пироговим, а також Ернстом фон Бергманом та Карлом Реєром, Скліфосовський став піонером застосування антисептики та асептики в хірургії. Також Микола Васильович був першим хірургом у Російській імперії, який успішно оперував онкологію стравоходу.
У 1902 році після перенесеного інсульту Скліфосовський повернувся до свого маєтку в селі Яківці (нині частина міста Полтава), де помер за два роки.
Пам'яті Героя України Сергія Коновала (позивний «Норд»)
Сьогодні минає два роки з дня загибелі командира «Сталевої сотні» 67-ї окремої механізованої бригади.
Сергій народився 29 травня 1992 року в Тернополі. Після школи вчився на стоматолога у Тернопільському національному медичному університеті імені І. Я. Горбачевського. Згодом вивчав політологію у Західноукраїнському національному університеті.
Був активним учасником Революції гідності. У 2014 році став парамедиком у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор». У 2016 році його призначили командиром 6-ї резервної сотні ДУК «Правий сектор». Сергій брав участь у боях за Станицю Луганську, Піски, Мар'їнку, Авдіївку.
Поза війною займався громадською діяльністю. Був оператором та співродюсером фільмів «Шлях поколінь» та «Дорога в Карпати». Організував благодійний велопробігу «Чумацький шлях», який охопив 10 американських штатів та 5 канадських провінцій. Був засновником Дому ветеранів у Тернополі.
Після початку повномасштабного вторгнення повернувся до ДУК ПС, який переформатували у 67 окрему механізовану бригаду. Був командиром роти. Брав участь у боях за Київщину, Харківщину та Донеччину. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. На війні знайшов свою дружину - Ольгу.
Загинув 6 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Часового Яру. Указом Президента України від 23 серпня 2024 року Сергію Коновалу присвоєне звання Героя України. Також він є почесним громадянином Тернополя та Тернопільської області.
Фото з архіву Ольги Коновал
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Старший лейтенант Артем Калінка, офіцер 10-го мобільного прикордонного загону, загинув 24 грудня 2024 року на Сумщині під час штурму російських військ. Йому було 30 років.
Артем народився 13 січня 1994 року в Полонному. З дитинства мріяв про військову службу. Після здобуття фермерської спеціальності, вступив до Національної академії Держприкордонслужби України. У 2020 році закінчив її та почав службу в прикордонному загоні.
Під час повномасштабного вторгнення Артем служив в 25-му прикордонному загоні, а згодом перевівся до 10-го мобільного. Загинув у бою, виконуючи бойове завдання з капітаном Олександром Федчуном.
У квітні 2023 року одружився, а в травні 2024 року став батьком сина. Мріяв про велику родину та власний дім. Артема поховали в Полонному, а 29 квітня 2025 року він був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня..
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту ДПСУ.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті Героя України, лейтенанта медичної служби Владислава Титаренка
До останнього рятував життя українських захисників.
Владислав народився 13 вересня 1994 року в селищі Борова Ізюмського району на Харківщині. Навчався у харківській гімназії №172. В школі дуже любив серіал "Доктор Хаус", через що вирішив стати лікарем. Навчався на хірурга в Харківському національному медичному університеті. Під час навчання закінчив профільну військову кафедру та отримав офіцерське звання.
Після інтернатури працював за фахом у 25-й клінічній лікарні Харкова, а коли розпочалася пандемія COVID-19, почав працювати і в інфекційному відділенні. Крім того, проводив консультаційні прийоми в поліклініці №9. Владислав прагнув якомога скоріше стати справжнім лікарем і здобути відповідний досвід, тому не боявся проводити операції різної складності.
З 7 грудня 2022 року став служити у військовому шпиталі «Військово-медичний клінічний центр Північного регіону» в Харкові. Згодом служив в мобільних шпиталях на передовій у Харківщині.
Загинув 5 серпня 2023 року внаслідок авіаційного удару. Лише за останній місяць служби Владислав встиг зробити 557 операцій.
Поховали Владислава на Алеї Слави на 18-му харківському цвинтарі. У захисника залишилися мама, дідусь, молодший брат, кохана дівчина, друзі.
24 лютого 2024 року Указом Президента України лейтенанту медичної служби Владиславу Титаренку було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше Харківська обласна рада нагородила його Знаком пошани «За заслуги перед Харківщиною» посмертно.
Вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Оксани Титаренко та Суспільне Харків
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Цього дня минає 108 з дня народження відомого українського письменника та державного і громадського діяча Олеся Гончара. Про життєвий та творчий шлях літератора у нашому матеріалі
Родом з Миколаївщини. Строкову службу служив в Криму, де познайомився з дружиною. Після армії працював в Вознесенській виправній колонії №72.
У 2015 році мобілізувався у 79 окрему десантно-штурмову бригаду. Мав 13 стрибків з парашутом, брав участь в АТО/ООС.
Після АТО знову повернувся до служби у виправній колонії. З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони. Служив в розвідці 187-го окремого батальйону 123-ї окремої бригади ТрО.
Олександр Кушарев відзначився під час оборони дніпровських островів. Зокрема його група постійно давала бій російському морському спецназу та навіть ліквідувала одного з його командирів. За голову "Зеленого" росіяни давали 150 тисяч доларів винагороди.
Пізніше виконував бойові завдання на Донеччині. Загинув 9 червня 2025 року в районі Вугледара.
Пам'ять і честь Герою!
Геннадій Карпюк
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Постійна усмішка на обличчі, дитяча простота та вміння радіти кожному дню – так згадують про чоловіка.
Андрій родом з Рівненщини. Навчався у школі №8 у місті Дубно, потім у Волинській духовній семінарії та Львівській богословській академії. Згодом здобув освіту в Рівненському інституті слов'янознавства
Водночас Андрій Корнійчук волонтерив у таборах «YMСA» (Асоціація молодих християн). Викладав англійську мову у Вербському ліцеї та Дубенському коледжі культури та мистецтв. Учні згадують Андрія Корнійчука, як дбайливого вчителя, який завжди був на "одній хвилі" та розповідав "приколи з життя".
Чоловік долучився до прикордонних військ у липні 2025 року. Загинув 2 грудня поблизу Вовчанська на Харківщині.
Попрощалися з Андрієм Корнійчуком 9 грудня на майдані Незалежності у Дубні.
У нього залишилася дружина, діти та мама.
Слава Захисникові!
Фото: Дубенська районна державна адміністрація, Суспільне. Рівне
За матеріалами: Суспільне, Український Католицький Університет Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Голова УІНП Олександр Алфьоров та співробітники Інституту поклали квіти до пам’ятника Гоголю, що на Андріївському узвозі в Києві.
Микола Гоголь - уродженець Полтавщини та нащадок славного козацько-шляхетського роду. Він став яскравим прикладом того, як попри всі спроби русифікації українська ідентичність може залишатися в митцеві.
Його захоплення українською природою, фольклором та історією стали фундаментом, на якому виріс цілий корпус текстів про українців, який зберігав нашу ідентичність у часи Російської імперії. Його повісті “Пропала грамота” та “Ніч проти Івана Купала” згодом стали натхненням для режисерів українського поетичного кіно Бориса Івченка та Юрія Іллєнка, які на межі 1960 та 1970-х років наново відроджували українську ідентичність у формі кінематографа за часів радянської імперії.
Творчість Гоголя - це ще один великий пласт того, що варто досліджувати в контексті деколонізації та відновлення національної пам’яті України.
Пам'яті молодшого сержанта Дмитра Щербини (позивний «Айтішник»)
Діяв рішуче, рятував, навчав і надихав інших
Дмитро народився 2 грудня 1990 року в Бердичеві на Житомирщині. Після закінчення школи здобув вищу освіту у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського на природничо-географічному факультеті. Там і познайомився з майбутньою дружиною.
Чоловік недовго працював у школі, зрозумів, що має інше покликання, яке знайшов в IT-сфері. Опанувавши самотужки необхідні знання, став затребуваним фахівцем, працював у провідних компаніях.
7 грудня 2022 року добровільно долучився до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Мав звання молодшого сержанта, командував відділенням. Як ІТ-фахівець досить швидко освоїв БПЛА та займався аеророзвідкою. Брав участь у боях на Харківщині та Донеччині. В боях неодноразово рятував побратимів, які отримували поранення.
Загинув 20 січня 2025 внаслідок артилерійського обстрілу у районі Мирнограду на Донеччині.
За життя Дмитро Щербина був нагороджений медаллю «Хрест пошани», а посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Поховали захисника на Алеї Героїв Сабарівського кладовища у Вінниці. У нього залишилися дружина, троє синів, мати, сестра і племінниця.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Юлії Щербини та Суспільне Вінниця
За матеріалами: Суспільне, 20 хвилин. Вінниця, Експрес, Myhovych, Вінницька міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
