Історія та пам'ять

Памʼяті альпініста, парамедика Володимира Василишина (позивний «Веселий»)

Був лідером, любив гори, планував підкорити восьмитисячник

Володимир Василишин народився 8 грудня 1992 року в Яремчі на Івано-Франківщині. Серйозно займався альпінізмом, був туристичним гідом, рятувальником і скайранером. Любив гори й підкорив не одну вершину, зокрема Казбек (5033 м), Монблан (4810 м) та Маттергорн (4478 м). У туристичному клубі «Кулуар» за 11 років очолив і провів 46 туристичних груп.

На початку повномасштабної війни мобілізувався до війська. Служив парамедиком 241-ї окремої бригади Сил ТрО ЗСУ у званні сержанта. Позивний «Веселий» отримав за життєлюбність, оптимізм і підтримку побратимів.

Завдяки професійності разом із командою врятував десятки військових, постійно навчався й удосконалювався, зокрема проходив курси воєнної медицини за кордоном.

Володимир загинув 5 січня 2026 року на Запорізькому напрямку. Того ж дня вранці він ще встиг зареєструватися на Чемпіонат України зі скі-альпінізму — свій перший старт у цій дисципліні. Йому було 33. У Володимира залишилися батько та дружина.

Вічна памʼять та слава Герою!

За матеріалами Суспільне. Івано-Франківськ, Кuluar

Фото з відкритих джерел

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Пам’яті спецпризначенця Миколи Кузьомка (позивний «Шустрий»)

Мріяв служити у спецпідрозділі «КОРД» і прагнув робити якнайбільше для перемоги

Микола Кузьомка народився 9 березня 1995 року в селі Велика Медведівка на Хмельниччині. Закінчив місцеву школу, навчався в Нетішинському ліцеї та здобув професію зварювальника. У шкільні роки захоплювався спортом і туризмом.

У 2015–2016 роках служив у ЗСУ, після чого долучився до Нацполіції. Працював патрульним у Шепетівці, рятував людей, зокрема разом із напарником зупинив спробу самогубства.

Після початку повномасштабної війни Микола приєднався до зведеного загону поліції «Захід» і вісім місяців виконував завдання в зоні бойових дій. Найбільше запам’ятався Волохів Яр на Харківщині та перші масовані авіанальоти.

Повернувшись із ротації, у 2025 році здійснив мрію – вступив до спецпідрозділу «КОРД». Мав позивний «Шустрий» – швидкий, надійний, той, на кого можна покластися.

Вранці 6 січня 2026 року Микола ще привітав маму з Водохрещем. Невдовзі після цього загинув у Костянтинівці на Донеччині внаслідок атаки російського дрона. 30-річного Миколу поховали в рідному селі. У нього залишилися батьки, брат, сестра та дружина.

Шана Герою!

Фото Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

#ЦейДеньвІсторіїУкрани

31 січня – 140 років від дня народження Віктор Приходько (1886–1982) – громадського, політичного та державного діяча, борця за Незалежність України у ХХ столітті.

З початком Лютневої революції 1917 року Віктор Приходько активно долучився до українського національного руху. У травні 1917 року був обраний представником Поділля до складу Української Центральної Ради. У 1917–1918 роках очолював освітній напрям у Подільському губернському земстві, був губернським комісаром з народної освіти та розгорнув масштабну діяльність з організації українського шкільництва на Поділлі.

У квітні 1918 року його обрано головою Подільської губернської народної управи. Критично ставлячись до гетьманського режиму, взяв участь в антигетьманському повстанні. Після повалення гетьманату працював у структурах Директорії УНР – зокрема завідував Відділом судових справ. У 1919 році був переобраний головою Подільського губернського земства та став одним з авторів «Меморандуму громадських діячів Поділля», у якому містилася критика внутрішньої політики Директорії.

У 1920 році Віктора Приходька затверджено на посаді товариша Головноуповноваженого уряду УНР. Після поразки визвольних змагань працював в урядових структурах УНР в еміграції, викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах, залишаючись активним учасником українського політичного життя за кордоном.

В еміграції він виступив одним з ініціаторів ідеї Всеукраїнського національного конгресу, був співзасновником товариства охорони українських історичних пам’яток за кордоном. Автор мемуарів «Під сонцем Поділля» – важливого джерела з історії українського руху на Поділлі кінця ХІХ – початку ХХ століття.

У роки Другої світової війни входив до складу Українського Центрального Комітету в Кракові та підписав звернення до українського народу із закликом до відновлення Української держави. З 1949 року мешкав у США, де протягом десяти років очолював Український конгресовий комітет Америки.

Віктор Приходько помер 5 лютого 1982 року у Нью-Йорку – все життя залишаючись послідовним борцем за українську державність.

Пам’яті нацгвардійця Сергія Платаного (позивний «Леон»)

Вірив, що правду та нашу державність вдасться відстояти

До повномасштабної війни Сергій
Платаний служив молодшим інспектором відділу охорони Криворізької виправної колонії №80 (сержант внутрішньої служби). Пішов батьківським шляхом – його тато багато років працював у ДКВС.

Сергій був світлим, позитивним хлопцем, гордістю батьків. Встиг знайти й пізнати кохання, мріяв про сім’ю та власний дім. Але 24 лютого 2022 року змінив пенітенціарний однострій на військову форму нацгвардійця.

Він народився в місті Долинська на Кіровоградщині. Навчався у школі №4, відвідував ДЮСШ, грав у футбол за «Лідер», «Фортуну» та ФК «Долинська», також любив волейбол. Спорт дисциплінував його – Сергій не пропускав тренувань за жодних обставин. Навчався у Політехнічному фаховому коледжі Криворізького національного університету, був одним із найактивніших студентів і вмів заряджати інших позитивом. Після коледжу Сергій працював на залізниці, продовжував навчання у виші. Згодом перейшов на службу до Криворізької виправної колонії №80 – там же служив і його батько. Колеги цінували Сергія за відповідальність, ініціативність і людяність.

З початком великої війни Сергія мобілізували. Він став розвідником-сапером у 13-й бригаді НГУ «Хартія», мав позивний «Леон». Воював на Донецькому та Харківському напрямках. Навіть під час коротких приїздів додому знаходив час на спорт і зустрічі з коханою Поліною.

27 листопада 2024 року життя родини розділилося на «до» і «після». Сергій загинув під час бойового завдання поблизу Липців на Харківщині, внаслідок удару ворожих дронів по бронемашині. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Після загибелі чоловіка Поліна організувала турніри з волейболу та футболу на його пам’ять. У Долинській започаткували волейбольний турнір імені Сергія Платаного (перший відбувся 29 березня 2025 року), а восени 2025-го — перехідний Кубок пам’яті з футболу.

Вічна пам’ять Захиснику.

Фото з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

#ЦейДеньвІсторіїУкрани

Сьогодні виповнюється 160 років з дня народження одного із фундаторів Української автокефальної церкви, архієпископа Юрія (Георгія) Міхновського.

Він належав до того ж давнього козацько-священницького роду, що й ідеолог української самостійності Микола Міхновський, був його далеким родичем. Народився у селі Піщана Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині священника. За прикладом батька обрав шлях душпастиря. І життєвий принцип: служити Богу й Україні, де б ти не був.

У 1917 році отець Георгій підтримав рух за Українську Автокефальну Церкву, був делегатом Полтавського єпархіального з'їзду. А в жовтні 1921 року, на Першому Всеукраїнському православному церковному соборі став одним із перших архієпископів УАПЦ, висвячених за традицією Александрійської церкви через групове рукопокладання священників. У його архієрейській хіротонії взяли участь митрополит Василь Липківський, архієпископи Нестор Шараївський, Іоан Теодорович та Олександр Ярещенко.

На жаль, більшовицька українізація швидко змінилася більшовицьким терором. Антирелігійна кампанія супроводжувалася закриттям церков та репресіями проти священників. Через проукраїнську позицію архієпископ Міхновський мав постійні утиски від більшовицьких каральних органів: у владики тричі брали підписку про невиїзд, забороняли проповідувати, накладали на церкву величезні податки, які були відвертим грабунком.

Коли в 1932 році більшовики заарештували настоятеля Софійського собору в Києві архієпископа Київського Костянтина Малюшкевича, Міхновський замінив його на посаді. Під час Голодомору 1932–1933 років він організував при Софійському соборі допомогу постраждалим від голоду. В 1934 році в Святій Софії заборонили богослужіння, а за два роки і самому Міхновському під страхом смертної кари було заборонено служити будь-де. Попри це, архієпископ продовжує підпільно проводити відправи у помешканнях парафіян, організовує збір підписів за відкриття бодай одного українського православного храму в Києві.

11 липня 1937 року Георгія Міхновського арештовують та засуджують до розстрілу, звинувативши в контрреволюційній діяльності. 16 жовтня вирок було виконано.

Пам'яті Героя України, старшого майстер-сержанта Максима Стрижака

17 років життя віддав захисту кордонів Батьківщини

Максим народився 24 лютого 1982 року в Харкові. Після строкової служби підписав контракт і почав службу в Чернігівському прикордонному загоні. З 2014 року брав участь в АТО/ООС, охороняючи кордон і виконуючи гуманітарні місії.

У 2017 році його перевели в Золоте на Луганщині, де він три роки був учасником активних бойових дій. У 2020 році Максим обійняв посаду інспектора прикордонної служби. Там він зустрів свою майбутню дружину Анастасію, і 22 лютого 2022 року, перед Великою війною, вони одружилися.

З початком вторгнення 24 лютого 2022 року Максим продовжив службу, захищаючи Кремінну та згодом Сіверськ. Після поранення у квітні 2022 року він пройшов реабілітацію в Нововолинську, а потім повернувся на фронт.

У січні 2023 року Максим отримав друге поранення під час боїв біля Підгородного, а 15 січня загинув у Бахмуті. Він залишив дружину, двоє дітей та родину.

Максим був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) та званням «Герой України» з орденом «Золота зірка» (посмертно).

Шана Герою!

Фото: ДПСУ, Волинська служба новин

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

29 січня - річниця бою під Крутами 1918 року. Тоді близько 500 українських воїнів зупинили на певний час трьохтисячну більшовицьку армію Муравйова, що дало змогу підписати Брестський мир представника УНР з країнами Четвертного Союзу. Детальніше про цей бій розповідаємо у каруселі.

Пам’яті сержанта Ігоря Андросова

Загинув у бою на Харківщині у вересні 2022 року

Ігор народився 30 квітня 1967 року в Кременчуці. Після школи вступив до Крюківського технікуму, а після служби в армії працював на Крюківському вагонобудівному заводі. У 1995 році перейшов на службу до органів внутрішніх справ.

З початком АТО Ігор приєднався до ЗСУ, служив у 17-й ОТБр та отримав статус учасника бойових дій у 2016 році. Після демобілізації повернувся на завод. У березні 2022 року, після вторгнення РФ, його знову призвали до армії, де він став головним сержантом танкового взводу.
Ігор загинув у вересні 2022 року під час контрнаступу на Харківщині. Він був досвідченим танкістом та командиром.

Виховав п’ятьох синів і доньку.

У 2022 році на честь Ігоря відкрили пам’ятну дошку у Кременчуцькій гімназії.

Указом Президента України він був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Фото з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

🇺🇦 ДЕНЬ ЗАТВЕРДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ПРАПОРА УКРАЇНИ

28 січня 1992 року Верховна Рада України офіційно затвердила синьо-жовтий стяг Державним Прапором України. Це рішення стало важливим етапом відновлення багатовікової історії українського державотворення після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року.

Жовто-блакитні барви державної символіки незалежної України мають глибоке історичне коріння. Їх поєднання зафіксоване в символах Русі, у гербах і хоругвах середньовічних міст та міській геральдиці ранньомодерної доби. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького виробляли з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносили хрест, зорі, зброю, постаті святих.

Затвердження синьо-жовтого поєднання як українських національних кольорів відбулося під час європейської «весни народів». Вперше такий прапор замайорів у червні 1848 року на міській ратуші Львова, а під час Української революції 1917–1921 років синьо-жовтий стяг стає державним прапором Української Народної Республіки, символом суверенітету та прагнення до власної держави.

Радянський тоталітарний режим витіснив і заборонив національну символіку. Синьо-жовтий прапор був оголошений «буржуазно-націоналістичним», за його використання переслідували й карали. Водночас він залишався знаком спротиву, символом боротьби за свободу, в українському підпіллі, в еміграції, у дисидентському русі другої половини ХХ століття.

Повернення синьо-жовтого прапора до публічного простору наприкінці 1980 років стало яскравим проявом національного відродження. 24 липня 1990 року такий прапор підняли над Київською міською радою, це було символічною подією на прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, а після проголошення незалежності України синьо-жовтий стяг закономірно набув статусу Державного прапора.

Затвердження прапора у січні 1992 року засвідчило спадкоємність сучасної Української держави з традиціями Української Народної Республіки та попередніми етапами українського державотворення. Це був не лише юридичний акт, а й символічне повернення історичної пам’яті, перерваної десятиліттями імперського й радянського панування.

Державний Прапор України є знаком соборності українських земель і громадян незалежно від регіону, мови чи походження. У різні історичні періоди він об’єднував українців у прагненні до свободи, і сьогодні, його розвівання над територією України - це символ суверенітету, незламності та спільної відповідальності за майбутнє країни.
У ХХІ столітті, в умовах збройної агресії російської федерації, синьо-жовтий стяг знову став мішенню ворога, адже є маркером української ідентичності, є символом спротиву, з яким українські воїни захищають державу, право бути вільними в соборній Україні.

Державний Прапор України не лише поєднання кольорів. Це знак історичної тяглості, пам’яті про боротьбу попередніх поколінь і підтвердження незворотності прагнень українців на шляху до соборної держави.

Пам'яті старшого солдата Назарія Драшпуля (позивний «Падре»)

Відчував, що велика війна буде, і готувався до цього

Назарій народився 31 грудня 1994 року в Ірпені. Мріяв стати військовим, багато читав, займався спортом і страйкболом.

Після закінчення Ірпінського коледжу служив військовим фінансистом у ЗСУ. У 2021 році Назарій звернувся до військкомату з проханням, щоб його направили на навчання, після він став стрілком-помічником кулеметника.

24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, сам поїхав до військкомату і приєднався до 72-ї механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Він боронив Київську та Донецьку області

Назарій загинув 28 серпня 2022 року в селі Павлівка біля Вугледара, допомагаючи побратимам дістатися до евакуації, коли вибухнула міна.

Похований 2 вересня 2022 року в Ірпені на Алеї Героїв. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Мама воїна, пані Марія добре пам'ятає той день, коли загинув Назарій. Вони з сином розмовляли напередодні, розмова була короткою, але, як завжди, з гумором. Наступного дня вона зрозуміла, що Назарій довго не виходить на зв'язок, а її повідомлення залишаються непрочитаними.

Вона зателефонувала його побратиму і запитала: «Де Назарій?». Він відповів: «Назарія немає». Пані Марія не повірила і сказала: «Як немає?». І почула у відповідь: «Я вам співчуваю, Назарія немає». Вона поклала слухавку, більше нічого не змогла сказати.

Вічна пам'ять Герою.

Фото надані Марією Драшпуль

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Павло Бедзір (Бедзир) (1926–2002) – український живописець і графік, один із ключових представників закарпатського мистецького нонконформізму покоління «шістдесятників».

Народився в селі Калини на Закарпатті в родині священника. Освіту здобував в Ужгородському училищі прикладного та декоративного мистецтва; серед його вчителів – Федір Манайло, Ернест Контратович, Адальберт Едерлі, Андрій Коцка.

Із початку 1950-х років розвивав самобутню художню мову, значною мірою сформовану інтересом до східної філософії, йоги та медитації. У центрі його творчості – не сюжет, а внутрішній стан і роздуми.

У 1950–1960-х в Ужгороді навколо митця сформувалося неформальне коло художників, відоме як «клуб авангардистів». Бедзір підтримував контакти з Аллою Горською, Сергієм Параджановим, Тетяною Яблонською, Георгієм Якутовичем та іншими.

Працював у техніках монотипії та граттажу. Його візитівкою стала серія «Життя дерев» (1992–1993) – філософська алегорія людського буття.

Член НСХУ з 1968 року. Мав персональні виставки в Ужгороді та Будапешті, експонувався в Україні й за кордоном. Лауреат премій імені Й. Бокшая та А. Ерделі. Твори зберігаються в музеях Ужгорода та Києва. У 2016 році в його майстерні відкрито кімнату-музей.

Помер 10 липня 2002 року. Похований в Ужгороді на кладовищі Кальварія.

27 січня в багатьох країнах світу відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Генеральна асамблея ООН 1 листопада 2005 року ухвалила Резолюцію №60/7, де зазначено, що «Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…».

Україна на державному рівні вперше долучилася до вшанування пам’яті у Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту у 2012 році, відповідно до постанови Верховної Ради України від 5 липня 2011 р. № 3560-VI «Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру». Однак громадські ініціативи вшанування пам’яті жертв Голокосту 27 січня розпочалися відразу по ухваленню резолюції Генасамблеєю ООН.

Дату приурочено до звільнення 1945 року військами 1-го Українського фронту в’язнів нацистського концтабору Аушвіц, який став у сучасному світі символом нацистських злочинів. Аушвіц – єдиний колишній концтабір, а сьогодні – музей, який внесено до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Щороку його відвідують мільйони туристів.

Нацистська расова політика базувалася на злочинних дискримінаційних заходах, що із часом переросли у масові страти. Першими жертвами цієї політики стало єврейське населення. Людей знищували лише за етнічну належність. План «остаточного вирішення єврейського питання» зазнав змін у процесі краху нацистського «бліцкригу» в СРСР. Перспективи переселення євреїв у певну місцевість (на територію Польщі ‑ в район Кракова, на Мадагаскар або за Урал) з розгортанням Другої світової війни виявилися примарними. Відтак нацисти вдалися до терору.

Методи Голокосту на окупованих нацистами територіях СРСР відрізнялися від тих, що застосовували в європейських країнах під час Другої світової війни. Там євреїв заганяли в гетто, із часом могли відправити до місць масового знищення у газових камерах. А на українських землях, які стали складовою СРСР до 1939 року, більшість єврейського населення загинула від куль у протитанкових ровах. Частину ровів викопали ще за радянської влади, інші копали за окупації військовополонені, місцеве населення або самі жертви.

Одна з акцій «остаточного вирішення» відбулася наприкінці серпня 1941 р. Ідеться про масовий розстріл євреїв у Кам’янець-Подільському, де їх на початок війни мешкало близько 10 тисяч. У першій декаді серпня 1941-го угорська влада депортувала майже 18 тис. євреїв із Закарпаття в окуповану німцями Україну. Нацисти змусили їх йти маршем від Коломиї до Кам’янця-Подільського, де разом із місцевими євреями розстріляли протягом 26–29 серпня (разом 23,6 тис. осіб). Євреїв, які залишалися на території Закарпатської України, у травні 1944-го вивезли до концтабору Аушвіц. Там переважна більшість з них загинула в газових камерах відразу після прибуття.

Аушвіц – найбільший концентраційний табір нацистської Німеччини. Він існував на території Польщі (в м. Освенцим) упродовж 1940–1945 років. До 1942 року це був один з багатьох концтаборів Третього Рейху; від 1942 року – головний осередок масового винищення євреїв. Аушвіц став для світу символом террору, Голокосту й геноциду.

Вчені вважають, що за весь час у концтаборі було ув’язнено близько 1,3 млн осіб, з яких 1,1 млн знищили. Крім євреїв і поляків – двох найбільш постраждалих етнічних груп – в Аушвіці утримували радянських військовополонених і представників інших національностей. Серед них були й українці та вихідці з українських земель, за припущенням дослідників – близько 100 тис. осіб.

Страхітлива політика терору проти євреїв на території окупованої України знищила їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту. Жертвами Голокосту на українських територіях стало близько 1,5 млн осіб.