20 травня 1961 року Львівський обласний суд засудив адвоката Левка Лук
яненка до смертної кари. Йому інкримінували те, що «з 1957-го виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». 72 доби засуджений провів у Харківській вязниці в камері смертників, після чого вирок було замінено на 15 років таборів.Разом з ним на лаві підсудних опинилися Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та інші члени створеної Степаном Ільковичем підпільної організації «Українська робітничо-селянська спілка», головною метою якої була ненасильницька боротьба за конституційне відокремлення України від СРСР. Практично всі вони отримали по 10-15 років таборів.
Думки про те, що радянська влада – це зло, зародилися в голові Левка Лук
яненка ще в дитинстві, коли він став свідком Голодомору і зміг вижити лише завдяки тому, що батько закопав мішок картоплі під стежкою. Ту схованку буксирні команди якимось дивом не знайшли. Європа, яку хлопець побачив у часи Другої світової війни, і рівень життя людей там ще більше посіяли сумніви у правдивості радянської пропаганди. Маючи намір боротися за свободу України правовим шляхом, Лукяненко закінчив юридичний факультет Московського університету і отримав призначення на Львівщину.Працюючи штатним пропагандистом Радехівського райкому партії, а потім в адвокатурі, Лук
яненко багато спілкувався з людьми і шукав однодумців, з якими ділився своїми планами. 7 листопада 1960 року у Львові відбулася перша організаційна зустріч підпільної «Української робітничо-селянської спілки», на якій Лукяненко зачитав проєкт програми. Учасники зустрічі визнали її надто радикальною і доручили Лук'яненку до наступної зустрічі в січні 1961-го скласти нову, м'якшу. Але серед підпільників виявився агент КДБ, і напередодні зібрання учасники організації опинилися за ґратами.На допитах їх звинувачували в антирадянській агітації і пропаганді, а також у сепаратизмі. У відповідь Лук`яненко посилався на статтю 17 Конституції СРСР, що проголошувала право вільного виходу союзних республік зі складу СРСР.
Термін відбував у таборах Мордовії, де половину в'язнів складали українці, зокрема й колишні бійці УПА. Це стало для Лук'яненка гарною школою боротьби. «Я вважав себе за щасливу людину, що потрапив у таке середовище», – згадував він.
Після звільнення боротьба продовжилася. У 1976 році Левко Лук'яненко став одним із засновників Української гельсінської групи, яка так само правовими методами боролася за дотримання прав людини.
Знову арешт і знову табори.
Повернувшись наприкінці 1980-х, Левко Лук'яненко знову включився у боротьбу, в 1990 році став народним депутатом Верховної Ради УРСР. Він став одним із авторів Акту про незалежність України, який проголосили 24 серпня 1991 року – на його день народження. У грудні 1991 року балотувався на пост Президента України.
До останніх днів уболівав за Україну, багато зустрічався з молоддю, виступав перед захисниками, їздив на фронт. Помер 7 липня 2018 р., не доживши півтора місяця до свого 90-річчя.