В дні великих конференцій (типу айті арени) я намагаюсь не заходити в соцмережі. Бо інакше FOMO зʼїдає мене зсередини.

Цього року я вирішила не йти на більшість великих тех-івентів, які відбуваються. Бо останнім часом складно знаходитись у натовпі. Плюс, не бачу цінності для нашого стартапу на данному етапі, а часу та енергії це віднімає багато.

І це усвідомлене рішення – не йти.

Але коли настає день Х, стрічка LinkedIn та інстаграму перетворюється на "червону доріжку":
– хтось зібрав контакти 200 лідів
– хтось запітчив і виграв грант
– хтось занетворкався з крутими спеціалістами
– хтось надихнувся на рік вперед

Здається, що не відвідала івент тільки я.

А я в цей момент сиджу вдома за компом. Та яку б корисну/цікаву роботу я не робила, виникає відчуття втрати: а що, як я дарма не поїхала? Що, якщо пропустила унікальну можливість?

Я знаю це відчуття давно – і в ньому немає нічого хорошого. Воно деструктивне. Воно демотивує. Роззброює. Знесилює. Забирає і без того малі залишки енергії.

Але є одне але.
Це відчуття не береться саме по собі.
Воно тригериться. Чимось.

І зазвичай – не першим постом в стрічці, не другим, не пʼятим. Але на якомусь етапі думка "а що, як я втрачаю можливості?" таки виникає. Не від конкретного посту, а через шквал новин звідусіль і цей безперервний потік емоцій про подію, яка пройшла повз.

Тому я вже не вперше практикую уникати соцмереж у дні таких конференцій.

Коли я повертаюсь, за кілька днів після, все ще залишаються пости про ці події. Але вони перемішуються з іншими інфоприводами і радше викликають цікавість "а що там було?" чи "що сподобалось?", ніж FOMO.

Для мене працює ідеально. Менше тривог у і без того тривожний час.

А як ви цього року? Читаєте цей пост під час вечірки на енергійній IT Арені чи в атмосфері домашнього затишку? 🙂