Як останню ілюстрацію універсальності розглянутих ідей наведемо слова Йоганна Рюйсбрука з твору «Блискучий камінь» (розділ 5): «Бо якщо ми володіємо Богом у зануренні в любов — тобто якщо втрачаємо самих себе, — то Бог належить нам, а ми належимо Йому. І ми занурюємося навіки й безповоротно в наше єдине надбання, яким є Бог… Це занурення подібне до річки, що без упину й не повертаючи назад вливається в море, адже саме там міститься її природний спокій». А в «Книзі істини» (розділ 10) читаємо: «І це відбувається поза часом, тобто без “до” і “після”, у Вічному Теперішньому… — в оселі й джерелі всього життя та всякого становлення. І тому всі створіння перебувають там, поза самими собою, — єдині з Богом в одному Бутті й одному Житті, як у своєму вічному першоджерелі».

Ми, наскільки дозволяли наші здібності, простежили історію понять часу та вічності: перше — це те, у чому всі речі приходять і відходять, а друга — те, що перебуває незмінним і непорушним. Ми можемо прийняти ці усталені значення беззастережно лише за умови збереження цілісності спілкування. За винятком тих, хто обирає жити у світі суто екзистенційному, позбавленому сенсу, вони завжди були й залишатимуться невіддільною частиною людського досвіду. Адже, як писав Вілбур М. Урбан у праці «Осяжний розумом світ» (1929, с. 258), «непросторова й позачасова інтуїція є умовою самого тлумачення просторово-часового світу». Усі стани буття, якщо розглядати їх у принципі, є одночасними. Той, хто не здатен вийти за межі часової послідовності й побачити всі речі в їхній одночасності, не спроможний осягнути навіть найменшого уявлення про метафізичний порядок. Адже в «об’єднаному досвіді реальності весь процес творіння — від Первісного Завіту до Воскресіння — становить єдину позачасову мить Божественного самовиявлення».

ОМ НАМО АНАНТАЯ КАЛАНТАКАЯ! («Ом! Поклін Безмежному, Переможцеві Часу»)