– Ой, виглядають дуже апетитно! Але я не їм після шостої, – з награним жалем протягнула Анжела.
– Та годі тобі, ти й так прекрасна, – Ян обійняв її за талію.
Міла розвернулася й залишила кухню. Слухати ці люб'язності далі не було жодних сил. Раніше вона думала, що головний лицемір тут – вона сама.
Адже це вона вічно прикидається перед батьками, ніби в будинку все тихо й гладко; переконує себе перед братом, що давно все забула; грає роль перед подругою, приховуючи почуття до її хлопця, і постійно бреше самій собі. Але ні.
Справжнім лицеміром у цьому будинку був Ян. Він був готовий на будь-яку капость, аби зайвий раз зробити їй боляче.

– Неприємно? – Ян підвівся зі стільця й безшумно скоротив дистанцію, зупинившись майже впритул до її спини.
Міла інстинктивно втиснулася животом у край стільниці, її пальці з ложкою завмерли.
– Та мені байдуже, просто запитала, – від напруги перехопило подих.
– Бачу я, як тобі «байдуже», – вишкірився Ян і зробив крок назад. – Та розслабся, жартую. Я ж чудово розумію, за ким ти сохнеш.
Міла невизначено стиснула губи, скривившись:
– Тобі здалося.
– Нічого я йому не розповім, – він без церемоній взяв з тарілки обидва млинці, склав їх один на один і з апетитом впився зубами. Пережувавши перший шматок, він кинув через плече:
– Захочеш відволіктися – звертайся.
Двері за ним зачинилися, а Міла, сама того не помічаючи, прошепотіла в порожню кухню:
– Один раз уже звернулася…