– Мені ж не здалося? – процідив він крізь зуби. – Що ти, бляха, твориш?
– Та годі тобі, чуваче, вона не проти, – з лінивою посмішкою запевнив його Ян.
– Я своїми очима бачив, як вона «не проти», – шумно видихнув Андрій, стискаючи кулаки.
– Ну зараз так, злегка ламається, у нас ігри такі.
Андрій притулився спиною до стіни, з трудом стримуючи гнів, що закипав. Говорити більше нічого не вимагалося – одним тільки поглядом він змушував Яна несвідомо продовжувати виправдовуватися.
– Та у нас з Мілою вже було, – раптово видав Ян, опустивши голову. – Рік тому по п'яні переспали. Я в неї першим був. Не знаю, може, і єдиним.
Андрій слухав його, так сильно стиснувши щелепу, що на вилицях ходили жовна. Якщо зараз заїхати кулаком у цю самовдоволену пику або почати погрожувати, зробленого вже не повернеш. Але від одного усвідомлення цієї правди дивитися на людину, яку він вважав другом, ставало нудотно важко.
– Ну й мудак же ти, – виплюнув Андрій.
– Я, може, і мудак, але вона завжди до мене повертається, – цими словами Ян ніби навмисно провокував його, і Андрій уже не міг зрозуміти, з якою метою той вивалює на нього ці подробиці. – У неї там бували якісь хлопці, але потім вона все одно прибігала до мене. Зі мною всю свою злість виміщала.