#Давній_друг

3
 Грошей завжди бракувало. Усі ті копійки, які надсилав для дівчинки її батько, Наталя відносила до банку, відкладаючи на майбутнє навчання дитини в університеті. Напевно, їй, Наталі, таки доведеться взяти додаткову роботу, щоб мати можливість платити вчителю малювання.
— Наталко, закінчуй випендрюватися, і сідай у машину. У мене вже скло снігом заліпило. Я майже тебе не бачу.
Як? Цей чоловік досі тут? Впертий…
Стоп. Здається, він знає її ім'я.
Вже третій день у місті господарювала хуртовина. Вулиці виглядали чистими та незаймано білими. Тільки біля дороги сніг трохи посірів від вихлопних газів.
Наталя зупинилась, поставила сумки на землю й подивилася в опущене вікно таксі. Чоловік в окулярах зі світлим, коротко підстриженим волоссям здався їй знайомим.
— Скільки можна кричати? Хіба я вас знаю?
Наталя зняла рукавиці та поворухнула онімілими від морозу та сумок пальцями.
Повільна посмішка вигнула куточки виразних чоловічих губ.
— Невже я так змінився, Нато? Тебе, наприклад, не впізнати просто неможливо. Ти все така ж, як десять років тому — гарна й горда.
Горда?! Вона вже давно забула, що означає це слово. Їй допомогли забути.
Але це навряд чи цікаво чоловікові, який знав її десять років тому.
Скільки їй тоді було? Вісімнадцять?