24 лютого 2022 року — це дата, яку ми не обирали. Але це день, коли ми обрали бути воїнами до кінця.

Того ранку, коли перші ракети ворога вдарили по українській землі, кожен командир, кожен офіцер, кожен солдат розумів, що це битва за саме існування держави. Агресор із чисельною перевагою та розрахунком на паніку, хаос і розкол прорахувався в головному — в українцях.

Я пам’ятаю перші доповіді з напрямків. Пам’ятаю обличчя командирів, які вже тоді, у перші години, говорили спокійно й твердо: «Тримаємося. Завдання виконуємо». Ворог планував зламати нас страхом. Він хотів, щоб Україна прокинулася розгубленою. Щоб армія не встигла розгорнутися. Щоб суспільство втратило віру. Вони йшли колонами, впевнені, що їх тут чекають із білими прапорами. Але їх зустріли зі зброєю.

Перші бої були жорстокими. Аеродроми, мости, траси, передмістя столиці. Горіла техніка. Горіли склади. Горіли будинки мирних людей. Горіли наші серця від болю. Ми отримували повідомлення про прориви, про обстріли міст, про загиблих цивільних. І в той самий час — про підрозділи, які тримаються. Про батареї, що відкрили вогонь. Про десант, який не пройшов. Тоді ми не знали, скільки це триватиме. Ми знали лише одне, що ми будемо стояти.

Збройні Сили України стали символом стійкості для світу. Сьогодні я звертаюся до військовослужбовців. Ви — хребет держави. Ваша витримка, професійність і братерство — це щит України. Я звертаюся до родин військових — ваша підтримка є не меншою силою, ніж броня. Я звертаюся до кожного громадянина — наша єдність є стратегічною перевагою.

Ми воюємо не лише за територію. Ми воюємо за право бути вільними, за право говорити своєю мовою, за право виховувати дітей під українським небом.
Слава Україні!

Разом переможемо!
@SerhiyNaiev