Продовжуючи попередній пост стосовно «доброї волі» сторін при визначенні умов угоди про визнання винуватості, слід звернути увагу, що практика окремих суддів ВАКС свідчить про значно ширший зміст судового контролю за такими угодами.

Показовою є та ж справа Пашинського, на яку посилалася Віра Михайленко.

Так, 05.06.2026 суддя ВАКС Ткаченко, розглядаючи попередню угоду про визнання винуватості у цьому ж провадженні, відмовив у її затвердженні.

При цьому здійснив самостійну перевірку змісту умов угоди на відповідність вимогам кримінального процесуального закону.

Зокрема, в ухвалі прямо зазначено:«Суд вважає, що зазначені вище умови угоди суперечать вимогам ст. ст. 468-476 КПК України, порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб (інших фізичних або юридичних осіб) та вказують на неможливість виконання підозрюваним (обвинуваченим) цих зобов’язань, що є визначеними п. п. 1, 3, 5 ч. 7 ст. 474 КПК України підставами для відмови у затвердженні цієї угоди».

Сама ухвала тут: https://reyestr.court.gov.ua/Review/137164259

Отже, сам факт досягнення домовленості між прокурором та обвинуваченим не означає, що погоджена ними умова автоматично може бути включена до угоди та надалі набути юридичної сили внаслідок її затвердження судом.

Наведена позиція судді Ткаченка свідчить, що суд при вирішенні питання про затвердження угоди виконує не формальну, а контрольну функцію.

Він зобов’язаний дослідити зміст кожної істотної умови угоди, перевірити її відповідність положенням ст. 468–476 КПК України, встановити реальну можливість виконання обвинуваченим взятих на себе зобов’язань.

Саме тому твердження про те, що певна умова є лише проявом «доброї волі» прокурора та обвинуваченого, не усуває обов’язку суду надати їй самостійну правову оцінку.

Таким чином, позиція судді Ткаченка фактично підтверджує, що автономія сторін при укладенні угоди не є абсолютною.

Будь-яка домовленість прокурора та обвинуваченого підлягає змістовній, а не формальній перевірці судом з точки зору вимог кримінального процесуального закону.

Тому сама по собі «добра воля» сторін не може бути достатнім правовим обґрунтуванням для включення певного майнового зобов’язання до угоди про визнання винуватості.

Визначальним є не факт досягнення домовленості, а її відповідність закону та критеріям, прямо встановленим ч. 7 ст. 474 КПК України.