Підвал Сета

"𝑬𝒗𝒆𝒓𝒚 𝒉𝒊𝒈𝒉𝒘𝒂𝒚 𝒇𝒆𝒆𝒍𝒔 𝒔𝒉𝒐𝒓𝒕𝒆𝒓 𝒘𝒉𝒆𝒏 𝒕𝒉𝒆 𝒑𝒂𝒔𝒔𝒆𝒏𝒈𝒆𝒓 𝒔𝒆𝒂𝒕 𝒉𝒐𝒍𝒅𝒔 𝒎𝒚 𝒘𝒐𝒓𝒍𝒅." 🔐🌃🖤

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 6
Я в сраці.
Ось вам моя зважена думка.
У сраці.

Берімося до однієї проблеми за раз.

Кажуть, жоден план не витримує першого зіткнення зі спробою його втілення. Мушу погодитися.

Божевілля в астронавтів тече в жилах. І благородство теж.

Буває, коли щось вдається легко, а буває навпаки.

Поки я їхав до місця поховання РТГ, мене вразило ось що: Марс – це неродюча пустеля, і я посеред неї сам-один. Звісно, я й раніше це знав. Але є різниця між тим, щоб просто знати і по-справжньому відчути. Навколо мене на всі боки тяглися самі піски, каміння і пустеля. Знаменитий червоний колір планеті дає оксид заліза, що вкриває тут усе. Тож це не просто пустеля. Це пустеля настільки стара, що буквально заіржавіла.

Дім – то для мене єдиний натяк на цивілізацію, і стежити, як він зникає, було ще невтішніше, ніж я собі уявляв.

– Коли люди дивляться в обличчя смерті, вони хочуть, щоб їх почули. Вони не хочуть помирати на самоті.

Я не здаюся. Просто планую на всі випадки. Такий вже я є.

– Ой, вибачте, я поводжуся нестерпно? – спитав Річ. – Я не дуже добре вмію спілкуватися з людьми. Іноді зі мною важко. Хотів би я, щоб люди просто казали мені, коли щось не так.

– Якщо я коли-небудь зможу довести, що це був ти, я знайду як тебе звільнити, – попередив Тедді.
– Аякже, – знизав плечима Мітч. – Але якби я не був готовий на ризик заради порятунку життів, то… – він подумав якусь мить. – Певно, я був би тобою.

Звісно, клейка стрічка працює за умов, близьких до вакууму. Вона працює скрізь. Клейка стрічка – це магія, і люди повинні її обожнювати.

Навіть якщо з сотень мільйонів бактерій вціліє одна, вона може запобігти вимиранню популяції.
Життя дивовижно чіпке. Вони хочуть вижити не менше за мене.

Найгіршим моментам життя передують дрібні спостереження.

Як і більшість життєвих негараздів, цей теж можна вирішити за допомогою коробки з чистою радіацією.

Любов до науки однаково притаманна усім культурам.

Жоден план битви не переживає першої сутички з ворогом.

Але зараз усе затихло. Я ніколи не усвідомлював, який же Марс нескінченно мовчазний. Пустельний світ, що майже не має атмосфери, яка проводила б звук. Я чув удари власного серця.

Важко сказати, більше сьогодні світла чи менше, аніж учора. Людський мозок з усіх сил прагне абстрагуватися від такого.

Але краще взяти через край, ніж жалкувати.

Знаєте, це правда. У космосі ніхто не чує, коли ти верещиш, наче мале дівчисько.

Навіщо було перейматися?
Ну, гаразд. Я знаю відповідь на це питання. Почасти, всі рятували те, що я уособлюю: прогрес, науку і міжпланетне майбутнє, про яке ми мріяли сотні років. Але насправді, вони зробили це, бо усі людські істоти мають первісний інстинкт допомагати одне одному. Іноді здається, що нічого такого ми не маємо, але це неправда.

Знаю, живуть на світі такі падлюки, яким байдуже до чужої біди, але вони губляться серед приголомшливої кількості тих, кому не все одно. І завдяки цьому на моєму боці були мільярди людей.