Мене пройняло це дивовижне осяяння: дивишся на людину, знаєш її певний час і присутність вже здається звичним ділом, але раптом здається, ніби побачив цю людину зовсім іншими очима.

Передісторія:

Я повернувся до роботи над історією про вампірів і відьом (і замість назви у мене «👽», та я в процесі).
Початок вийшов вельми проблематичним, бо мене «накрило» через завершений проєкт, публікацію альтернативки та створення плакатів для «В.З.П.», тож мені хотілося ревіти через сплутані навушники й випадково розсипану ложку кави.
Мене «штормило», я не міг працювати поки не вилив душу дорогому «співучаснику».
Після розмови направду покращало, робота пішла легше. Мені вдалося написати п'ять розділів, що після того емоційного шторму здається мені шикарним ривком вперед.

Сьогодні закінчив з хатніми справами й сів писати початок шостого розділу. Коли збагнув, що так званий перший етап позаду, відніс чернетку Алекові.
Він собі тихо лежав на дивані й читав написане.
Дочитав, відірвався від екрана, пропалив мене тим своїм звичним пильним поглядом, раптом сів і починає: «тату». Боже, Сете, це потужно! Так довго витримував між ними дистанцію, що це «тату» вибухнуло.

Він ділиться враженнями від тих шматків тексту, а я ловлю себе на думці, що без його допомоги в скрутний час цього «тату» не було б, як і повернення до роботи над «👽».

В підсумку: моя молодша версія завжди верещала, що розмови нічого не дають, і «виливати душу» немає ніякого сенсу.
Насправді все зовсім не так. Важливо говорити, важливо ділитися думками й хвилюваннями.
Ніяке спілкування, дружба чи стосунки не можуть будуватися на одних лише світлих, безхмарних днях