Пасля даволі цёплага Нью-Ёрка Польшча сустрэла восеньскім холадам, але (з падачы Андрухі) добрай сучаснай украінскай паэзіяй. Паняцця не маю, хто аўтар.

***

– Що, моя пташко, зима?
– Зима.
– Є де сховатись, нема?
– Нема.
– Є де зігрітись, чи зась?
– Та зась.
– Хоч кожушина якась?
– Якась...
– Що видно, пташко, шляхи?
– Шляхи.
– Що за шляхами, страхи?
– Страхи.
– Що за страхами, міста?
– Міста.
– Що у містах, суєта?
– Пуста.
– А над степами псалми?
– Псалми.
– А з териконів дими?
– Дими.
– А за димами орда?
– Орда.
– А за ордою біда?
– Біда.
– Чуєш-но, пташко, лети.
– Куди?
– Там де солдатські сліди.
– Сліди?
– Йдуть аж за небо, за край.
– За край?
– Там буде тепло.
– Там рай?
– Там рай...

(2021)

***

Котилася торба
з високого горба.
У торбі намисто –
перлини іскристі.
У кожній перлині
боги та богині,
озера прозорі,
галактики, зорі,
комети, планети,
есеї, сонети,
долини і гори,
краса і потвори,
річки та пороги,
рокадні дороги,
відвага і зради,
чесноти і вади,
скарби, таємниці,
хліби-паляниці…
Скотившись із горба,
порвалася торба.
У поле імлисте
упало намисто.
На дріб, на частини,
розбились перлини,
котились-летіли
і нишком осіли
на тиху розмову,
на край цього слова.
Ти йшла і збирала
ті перли, що впали
в болото і глину,
у трави полину,
на древні кургани,
в моря-океани,
на спомин потопу,
на днище окопу.
Зазубрені скельця
роздертого серця,
пекельного літа,
кривавого світу
звʼязала в намисто
розкішне, барвисте,
безмежне, як небо.
Наділа на себе.

(2024)

©️Anatoliy Anatoliy