Народні Маси — до та після Пролетаріату.
Маоїзм, Народництво та Пост-Марксизм

Теперішня класова ситуація в найбільш розвинених економіках світу стає все більш синонімічною до класової ситуації в відсталих економіках XIX-XX століття. Якщо і не можна говорити що на Заході пролетаріату вже немає, то вже з впевніністю можна стверджувати його кінець як з повноцінного класового організму. Ця економічна динаміка та синонімія між сьогоднішнім Заходом та вчорашнім Сходом виражається і на теоретичному рівні.

Економічна ситуація в Російській Імперії в XIX сторіччі та країнах Далекого Сходу в XX сторіччі характеризувалася, в першу чергу, низькою абсолютною та відносною чисельністю індустріального пролетаріату. Це виразилось в ідеології народництва — ідеології революційного визволення широких, здебільшого селянських, народних мас від соціального, національного та політичного рабства. Тим не менш, вже на початку XX сторіччя, пролетаріату стало достатньо для того, щоб очолити Жовтневу Революцію. Ленінська революція була вимушена обʼєднати сили з селянством та їх органічними представниками в політичному житті — лівими есерами та боротьбистами. Але селянство в революції більшовиків завжди зміщується на другий план, тільки робітництву було дозволено стати авангардом більшовизму.

Зовсім інша ситуація паралельно відбувалася під час української революції. Союз соціалістів, народників, лібералів та націонал-демократів, що сформував Центральну Раду та Директорію, ніколи не спирався на єдину класову основу. Буржуазія, селянство, інтелігенція, частина пролетаріату були обʼєднані в єдиний класовий блок, який виключав з себе хіба що крупний капітал та русифікований пролетаріат.

Тим часом, інша ситуація стосувалася Китаю 1930-40 рр. Пролетаріат, хоч і був проголошений головною силою революції, був занадто малочисельною силою. На практиці китайські революціонери спиралися на ширший блок класів, здебільшого селянство, але й інтелігенція, частина дрібної буржуазії. І тому Мао Цзедун постійно хитається між тим щоб називати основою революції пролетаріат чи широкі народні маси.

Тим часом, на Заході, де знаходилась левова частина світового пролетаріату, революції так і не сталося. В свій час Антоніо Ґрамші дав відповідь на цю суперечність, досі вона залишається найбільш обґрунтованою. Розвинені капіталістичні суспільства, крім того що створюють організований пролетаріат, також утверджують культурну гегемонію над широкими народними масами, позбавляючи пролетаріат організаційних можливостей для революційної роботи на кшталт більшовицької. Натомість, Ґрамші пропонує проєкт боротьби проти привласнення широких народних мас буржуазною нацією — тобто створення національно-популярного організму.

Але економічні трансформації Заходу вже після Другої світової війни зробили неможливим механічне застосування думки Ґрамші. Пролетаріат на Заході був послаблений декількома факторами:

1) появою великої кількості високооплачуваної робітничої сили — робітничої аристократії.

2) перевезення частини виробництва в країни третього світу.

3) заміщення частини європейського та американського пролетаріату трудовими мігрантами, люмпенізованим елементом.

Ця криза для робітничого руху спонукала до пошуку нових шляхів для залучення ширшої за вже послаблений пролетаріат соціальної основи. Головною тенденцією в теоретичній та практичній роботі західної лівиці став перехід до міноритарної політики — залучення різнорідних меншин (сексуальних, національних, расових, тощо) в революційну роботу.

Критика сучасної західної лівиці може бути в багатьох питаннях — відмова від робітничого руху, спонтанеїзм, відмова від партійного будівництва, опортунізм. Але це не питання поточної роботи.

Ключовий висновок щодо природи народу, як основної сили революції — він ніколи не є ані абстрактним скупченням людей, ані будь-якою однорідною групою.

Нація-народ, як революційний субʼєкт є синтезом різнорідних революційних груп та класів — пролетаріату, інтелігенції, селянства, буржуазії, різнорідних меншин, тощо — відповідно до конкретної соціально-економічної системи експлуатації.

🌟РевДем