Робітничий клас України під гнітом капіталу

Протягом останніх трьох з половиною років у медіапросторі регулярно з’являються відеосвідчення насильницьких затримань і примусової відправки чоловіків на війну. Ці інциденти, які часто супроводжуються застосуванням сили, вказують на примусовий характер мобілізації, спрямованої на поповнення лав буржуазної армії. Співробітники ТЦК, використовуючи примус і залякування, виконують функцію постачальників “гарматного м’яса” для захисту фінансових інтересів українського олігархату та його західних партнерів. Як зазначав Карл Маркс, капітал заради достатнього прибутку готовий зневажити всі людські закони, а заради ще більшого — не зупиниться перед жодним злочином. Це підтверджується в діях ТЦК, які готові на будь-що, аби виконати план мобілізації.

Відсутність масового добровольчого руху пояснюється об’єктивним становищем робітничого класу, якому немає чого “захищати” в умовах, коли основні засоби виробництва й природні ресурси належать буржуазії. Український робітник не отримує жодних дивідендів від експлуатації цих багатств. Паралельно з погіршенням матеріального становища трудящих (зростання цін, тарифів на комунальні послуги на тлі стагнації чи затримок зарплат), антинародні закони забороняють протести й страйки, роблячи робітників беззахисними перед владою і силовиками, зокрема ТЦК.

Актуальні події демонструють зростаюче відторгнення пролетаріатом цієї імперіалістичної війни. Свіжа статистика дезертирства з ЗСУ за червень 2025 року показує 17 082 випадки (усього за рік — 107 672), при цьому лише 1,7% дезертирів було повернуто до частин. Значна частина дезертирів — це саме насильно мобілізовані, що свідчить про відсутність мотивації у трудящих воювати за чужі їм інтереси. Зменшення кількості дезертирів у червні, ймовірно, корелює зі зменшенням кількості “бусифікованих” (насильно мобілізованих), адже ТЦК усе важче поповнювати ряди. Мільйони чоловіків “йдуть у тінь”, щоб уникнути мобілізації, а західні кордони охороняються активніше за східні, що побічно підтверджує масовий відтік працездатного населення за кордон. Заступниця міністра соціальної політики Марчак заявила про втрату Україною приблизно 40% працездатного населення і необхідність залучення 4–5 млн людей для відновлення економіки.

Варто зазначити, що насильство з боку ТЦК щодо українських громадян уже стало предметом міжнародного осуду. Глава МЗС Угорщини Петер Сійярто і прем’єр-міністр Віктор Орбан прямо заявили про “полювання на людей” і “варварство”, яке чиниться в Україні, вимагаючи реакції Євросоюзу. Особливий резонанс викликала загибель громадянина Угорщини Йожефа Шебештьєна після жорстокого побиття співробітниками ТЦК у Мукачеві.

Протести проти мобілізації, як, наприклад, у Ковелі (4 серпня 2024 року), де робітники намагалися звільнити затриманих ТЦК, мали виразний класовий характер, адже багаті відкуповуються або отримують “бронь”, тоді як примус і насильство застосовуються виключно до широких мас трудящих. Ці події підтверджують, що пропагована буржуазією “оборона вітчизни” насправді є захистом інтересів капіталу, а не народу.

Таким чином, конфлікт в Україні є імперіалістичною війною за ресурси та сфери впливу, де примусова мобілізація виступає інструментом класового насильства буржуазії над пролетаріатом. Широкий спротив трудящих мобілізації, включно з дезертирством і протестами проти дій катів, демонструє зростаюче усвідомлення пролетаріатом своїх класових інтересів.

Вихід із цієї кризи можливий лише через усвідомлення спільних класових інтересів робітниками з обох боків фронту, їхнє об’єднання проти буржуазії, перехоплення управління в свої руки та побудову справедливішого суспільства, де виключено експлуатацію людини людиною та імперіалістичні війни.