Іноді людина все життя мріє про те, щоб її любили спокійно, без маніпуляцій, образ, ревнощів і необхідності постійно доводити свою цінність.

А коли нарешті зустрічає того, хто ставиться до неї добре, уважно слухає, не зникає після конфліктів, поважає її межі й не змушує сумніватися у своїй значущості, раптом виявляється, що така близькість зовсім не заспокоює.

Навпаки, іноді вона починає дратувати.

Стає нудно. Наче чогось не вистачає. Хочеться дистанції, сумнівів, емоційних гойдалок. Людина може навіть подумати: «Напевно, я просто його не люблю».

Але іноді справа не в тому, що любові немає. Справа в тому, що психіка звикла до іншого способу переживати близькість.

Якщо в минулому любов часто була пов’язана з непередбачуваністю, очікуванням, боротьбою за увагу або необхідністю заслужити прихильність, то спокійні стосунки можуть відчуватися не як любов, а як щось незнайоме.

Ми часто називаємо хімією те, що насправді є сильним емоційним збудженням.

Нас тягне до людини, поруч із якою потрібно постійно здогадуватися, що вона відчуває, чекати її повідомлення, боятися втратити її інтерес, заслужити тепло після холоду. І коли це напруження нарешті зникає, може здатися, що разом із ним зникли й почуття.

Тому іноді корисно запитати себе не тільки: «Що я відчуваю до цієї людини?», а й: «Що зі мною відбувається, коли мене люблять?»

Чи можу я залишатися поруч, коли мене не потрібно завойовувати?

Чи можу я повірити хорошому ставленню, не шукаючи під ним прихованої небезпеки?

Чи можу я отримувати турботу, не відчуваючи, що тепер я щось винна?

Здатність приймати любов теж формується. Іноді людині потрібно не навчитися нарешті знайти «правильного» партнера, а поступово навчитися витримувати те хороше, що раніше здавалося їй чужим.