Деякі стосунки будуються так, що одна сторона постійно віддає, підтримує, підлаштовується, а інша постійно чогось потребує, і баланс між цими ролями майже ніколи не вирівнюється, помічали?

А вихід із такої динаміки часто відчувається майже неможливим, навіть коли вона давно виснажує…

Це трапляється тому, що роль того, хто постійно віддає, часто пов’язана з давнім відчуттям власної цінності через корисність для інших.

Якщо в ранньому досвіді увагу і прийняття було легше отримати через турботу про чужі потреби, ніж просто через власне існування, у дорослих стосунках ця модель відтворюється автоматично, навіть коли вона більше не приносить полегшення, а лише виснаження.

Крім того, вийти з такої динаміки складно через провину, яка з’являється при найменшій спробі відмовити чи подбати про себе.

Здається, що відмова означатиме бути поганою людиною, хоча насправді йдеться лише про власне право на межі й ресурс.

Зміна такої динаміки не завжди означає розрив стосунків, а це означає поступове перевизначення власної ролі в них, дозволяючи собі не лише давати, а й отримувати, не втрачаючи при цьому відчуття власної цінності.