Для багатьох піклування про власні потреби асоціюється з чимось соромливим, ніби дбати про себе можна лише після того, як подбав про всіх інших, і навіть тоді краще без зайвого задоволення.

Це відчуття часто формується там, де в ранніх спогадах увага до власних бажань людини сприймалася як щось другорядне порівняно з потребами родини загалом.

Якщо піклування про себе засуджувалося чи ігнорувалося, а натомість заохочувалася поступливість і жертовність, психіка засвоює просте рівняння, де власний спокій дорівнює зраді когось іншого.

У дорослому житті це виглядає як провина за банальний відпочинок, складність відмовити комусь заради власного часу або постійне відчуття, що права на паузу ще не заслужено достатньо.
Турбота про себе починає здаватися розкішшю, яку треба виправдати, а не природною потребою, яка не потребує жодних пояснень.

Насправді здатність дбати про себе не забирає ресурс у інших, а навпаки, дозволяє залишатися присутньою поруч з ними довше і щиріше, без прихованого виснаження і накопиченого невдоволення. Спробуйте)