Голос, що постійно вказує на недоліки, часто сприймається як спосіб триматися в тонусі, не розслаблятися, не дозволяти собі зайвого.
Здається, ніби без цієї суворості все одразу розвалиться, а людина стане лінивою, недбалою чи посередньою.

Але справжня турбота про себе і внутрішня жорстокість, яка маскується під дисципліну, працюють зовсім по-різному.

Турбота орієнтується на реальний стан людини тут і зараз, враховує втому, ресурс, контекст ситуації. Вона може сказати «зараз варто відпочити» так само легко, як і «зараз варто докласти зусиль».

Внутрішній критик натомість не зважає на контекст загалом. Він знецінює будь-який результат, знаходить нову причину для незадоволення одразу після досягнення попередньої мети і ніколи не визнає зупинку виправданою.

Часто цей голос формується там, де в дитинстві любов чи схвалення залежали від результату, а не від самого факту існування дитини. Тоді суворість до себе стає способом заслужити право на цінність, і з часом починає здаватися єдиним надійним двигуном, без якого нічого не вдасться.

Різниця між турботою і прихованою жорстокістю помітна не в словах, а в наслідках.

Після турботи зазвичай з’являється сила щось робити.

Після критики частіше залишається виснаження і відчуття, що будь-які зусилля недостатні.

Це і є ознака того, що замість підтримки психіка отримує ще одне покарання, вдягнене в костюм самодисципліни.