Можна роками бути поруч із людиною і все одно не вірити, що вона поруч тому, що сама цього хоче, бувало таке?

І тоді будь-який прояв тепла здається дуже крихким…
Якщо близька людина сьогодні менше пише, виглядає втомленою або хоче побути наодинці, всередині майже одразу виникає інше пояснення: «Вона просто не знає, як піти».

Так народжується дивне відчуття, ніби любов ніколи не буває вільним вибором, наче інші залишаються поруч через звичку, почуття обов’язку, жалість або страх когось образити.

У таких стосунках дуже складно розслабитися.
Хочеться весь час бути цікавішою, уважнішою, легшою, аби людина знову і знову мала причину не піти. І що більше сил іде на це, то менше залишається можливості просто бути собою.

Мені здається, такий страх рідко народжується в теперішніх стосунках, а приходить він все ж таки із досвіду, у якому близькість відчувалася ненадійною, а любов легко могла перетворитися на холодність або віддалення.

Треба спробувати помічати не лише власну тривогу, а й реальність, в якій люди, які хочуть піти, зазвичай не будують із нами життя.
А ті, хто знову й знову повертаються, дуже часто роблять це не через обов’язок, а тому, що справді обирають бути поруч.