Колись помічали, що є люди, які ніби все життя вчаться ставати трохи меншими.

Менше говорити про себе.
Менше просити.
Менше засмучуватися.
Менше займати часу, уваги й простору в житті інших.

Навіть власні радощі чи переживання іноді хочеться швидше згорнути, щоб нікого не обтяжувати.

Поступово це стає настільки звичним, що людина майже перестає помічати, як часто стримує себе: перед тим як щось сказати, вона думає, чи не буде це зайвим, перед тим як попросити про допомогу, хвилюється, чи не створить незручності, або перед тим як поділитися своїми почуттями, запитує себе, чи варто взагалі про це говорити.

Згодом виникає дивне відчуття, ніби сама присутність потребує виправдання, наче право бути поруч залежить від того, наскільки мало місця ти займаєш у житті інших.

Але ж важливо памʼятати, що близькість не народжується там, де одна людина постійно зменшує себе. Вона з’являється там, де є місце для двох, для різних почуттів, різних бажань, різної кількості слів і мовчання.

І ось що найважливіше - це поступово дозволити собі перестати весь час стискатися. Адже люди, які нас справді люблять, зазвичай не чекають, що ми станемо менш помітними, щоб залишитися поруч із ними.