Деяким людям значно легше повірити в свою невдачу, ніж у власний успіх.

Коли хтось говорить: «Ти чудово впоралася», усередині майже одразу знаходиться пояснення, чому це не зовсім правда.
Зʼявляються думки: Просто пощастило. Допомогли інші. Завдання було не таким уже й складним. Наступного разу так може вже не вийти…

Похвала ніби не встигає залишитися всередині, вона швидко наштовхується на внутрішній голос, який знаходить десятки причин не приймати її серйозно.

Так поступово формується дивне відчуття: ніби всі хороші результати випадкові, а справжні здібності одного дня обов’язково перевірять. І тоді всі побачать, що людина насправді не така компетентна, як про неї думають.

Жити з таким переживанням непросто, бо кожне нове досягнення не додає впевненості, а лише створює нову потребу знову доводити собі, що цього разу все було не випадково.

Поступово варто вчитися не лише помічати свої помилки, а й залишатися поруч із тим, що вдалося.
Не поспішати шукати пояснення власним успіхам, ніби вони сталися самі собою, а дозволити собі визнати просту річ: можливо, у цьому результаті справді є моя праця, мої здібності й моя участь.