Найважче сповільнитися не тоді, коли справді багато справ. Найважче це зробити тоді, коли поспішати вже нікуди, а всередині все одно не зникає відчуття, що потрібно рухатися далі.

Людина швидко їсть, швидко відповідає на повідомлення, поспішає закінчити одну справу, щоб одразу перейти до наступної. Навіть відпочинок починає нагадувати ще один пункт у списку, який потрібно виконати правильно.

Згодом цей темп перестає відчуватися як вибір. Він стає звичним способом жити, а зупинка починає викликати напруження, ніби разом із тишею обов’язково з’явиться щось неприємне, від чого так довго вдавалося відволікатися.

І це дуже знайоме відчуття, що варто лише трохи розслабитися, і одразу станеться щось важливе, що буде втрачено час або з’явиться привід дорікнути собі за бездіяльність. Тоді поспіх уже не пов’язаний із кількістю справ, він живе всередині навіть тоді, коли поспішати нікуди.

Поступово варто запитувати себе не лише «чому я так багато роблю?», а й «що зі мною відбувається, коли я нічого не роблю?» Саме в цій відповіді нерідко ховається причина постійного внутрішнього поспіху.

Найбільша складність полягає не в тому, щоб знайти час для відпочинку, а в тому, щоб дозволити собі прожити його без провини, тривоги і відчуття, що зараз обов’язково потрібно зайнятися чимось корисним.