Іноді ми мовчимо не тому, що нам нічого сказати, а тому що надто багато поставлено на карту…

Хочеться зізнатися, що було боляче.
Сказати, що образилися. Попросити про щось важливе або чесно поділитися тим, що давно живе всередині.

Але разом із цим виникає страх, що після такої розмови стосунки вже не будуть такими, як раніше.

Тоді людина відкладає відвертість на потім та переконує себе, що це не настільки важливо, що можна потерпіти, що зараз невдалий момент.
І щоразу обирає спокій назовні, хоча всередині напруга тільки зростає.

Найскладніше в такому мовчанні те, що воно поступово створює відстань та інша людина навіть не здогадується, скільки почуттів залишилося невисловленими, а той, хто мовчить, усе сильніше відчуває самотність поруч із кимось близьким.

Зазвичай ми боїмося не самих слів, а того, що вони можуть змінити ставлення до нас.
Ніби щирість здатна зруйнувати близькість, якщо в ній з’явиться щось незручне, болюче або суперечливе.

Треба запамʼятати, що справжня близькість народжується не лише з приємних розмов. Вона з’являється там, де поступово стає безпечніше показувати себе не тільки зручними, спокійними чи сильними, а й живими.
Саме така щирість не руйнує стосунки, а дає їм можливість ставати глибшими.