Після знайомства або зустрічі іноді виникає дивне бажання згадати кожне своє слово.

Чи не сказала я чогось зайвого? Чи була достатньо цікавою?
Чи запам’ятають мене взагалі?

Поки інші давно повернулися до своїх справ, усередині може тривати розмова із собою. Людина ніби намагається вгадати, яке враження залишила після себе, і дуже боїться відповіді, що ніякого.

Так поступово з’являється звичка пов’язувати власну цінність із тим, наскільки сильно нас помітили. Якщо не написали першими, не згадали, не запросили ще раз, це легко сприймається як підтвердження того, що зустріч не мала для іншої людини особливого значення.

Але правда полягає в тому, що ми майже ніколи не знаємо, яке місце займаємо у внутрішньому світі іншої людини.
Хтось може згадувати нас із теплом і при цьому не писати першим.
Хтось може довго пам’ятати одну розмову, навіть якщо ніколи про це не скаже.

Іноді ми намагаємося знайти відповідь там, де її неможливо отримати. Замість цього варто запитати себе про інше: чому для мене так важливо бути впевненою, що мене запам’ятали?

Дуже часто за цим питанням ховається не потреба подобатися всім, а глибоке бажання відчувати, що твоя присутність справді залишає слід у чиємусь житті…