Для багатьох людей сумніватися наодинці із собою набагато легше, ніж показати свої сумніви комусь іншому.

Вони можуть довго обмірковувати рішення, хвилюватися, не знати, як правильно вчинити, але назовні продовжують виглядати впевненими.
Наче невизначеність потрібно приховати так само ретельно, як колись приховували помилки або слабкість.

Тоді з’являється звичка приходити до інших уже з готовими відповідями. Просити поради стає незручно, визнавати розгубленість соромно, а фраза «я не знаю» викликає більше напруги, ніж будь-яка складна ситуація…

Поступово це починає виснажувати, адже підтримувати образ людини, яка завжди впевнена, значно складніше, ніж просто жити.
Особливо в періоди, коли відповідей справді немає і потрібен час, щоб їх знайти.

За таким прагненням до впевненості нерідко стоїть страх втратити повагу, довіру або значущість.
Наче інші можуть залишатися розгубленими, втомленими чи невпевненими, а тобі цього не пробачать.

Але близькість між людьми зазвичай народжується не там, де всі виглядають бездоганно, чи не так?
Вона з’являється в моментах, коли можна чесно сказати: «Мені зараз непросто», «Я сумніваюся», «Я ще шукаю відповідь».

І дуже часто саме після таких слів людина не втрачає повагу інших, а навпаки, перестає залишатися наодинці зі своїми переживаннями.