Помилки інших людей ми часто можемо прийняти набагато легше, ніж власні.

Коли близька людина втомилася, щось не встигла або розгубилася, ми часто можемо знайти для неї слова підтримки.
Ми розуміємо, що ніхто не може бути сильним постійно, що помилятися нормально, а складні періоди бувають у кожного.

Але коли така сама ситуація трапляється з нами, ставлення раптом змінюється.
Замість співчуття з’являється внутрішній критик: «Треба було краще», «Чому я знову не впоралася?», «Інші ж можуть».

Тоді навіть невелика помилка може відчуватися як доказ власної неспроможності. Людина ніби забуває про всі свої зусилля, попередній досвід і те, скільки вже було зроблено.

За такою суворістю до себе часто стоїть не бажання стати кращою, а страх втратити повагу, любов або відчуття власної цінності. Ніби якщо дозволити собі бути втомленою, невпевненою чи неідеальною, щось важливе може зруйнуватися.

Спробувати говорити із собою так, як ми говоримо з близькою людиною, іноді буває непросто, особливо якщо звичка критикувати себе формувалася роками, але саме в цьому може з’явитися більше підтримки, ніж у постійній вимозі відповідати високим очікуванням.