Помилки, втома, невпевненість або розгубленість у багатьох людей викликають більше співчуття до інших, ніж до самих себе.

Те, що ми легко пробачаємо близькій людині, щодо себе нерідко перетворюється на привід для жорсткої внутрішньої критики.
Замість підтримки з’являються звинувачення, а замість терпіння - вимога швидше впоратися і повернутися до звичної ефективності.

Проблема полягає в тому, що слабкість не зникає від суворого ставлення до себе. Людина може змусити себе рухатися далі, але внутрішня втома, тривога або біль від цього нікуди не діваються.

За такою нетерплячістю часто стоїть переконання, що право на повагу потрібно постійно підтверджувати силою, витримкою і бездоганністю. Тому будь-яка власна вразливість починає сприйматися як загроза.

Іноді все ж таки корисно поставити собі просте запитання: що б я сказала близькій людині в такій самій ситуації?
Дуже часто виявляється, що для інших у нас знаходиться набагато більше розуміння, ніж для себе.